Роман юрби

– Драстуйте, тьоть Надь! – сказав і пихнув сигаретою.

І може, через те, що виявив тільки до неї аж таку чемність чи з іншої спонуки, скульптура рябої Надьки рухнулась, а її вуста сказали:

– Це, може, Вась, на роботу біжиш?

– Ну да, – сказав, як це Рая любила відповідати.

– То ти, може, б не спішив: маю тобі щось тіресне сказать.

Вася Равлик відчув, що його серце падає, ніби парашутист, у якого не розгорнувся парашут, але легковажно випустив клубеня диму.

– Що, Магаданша на мене обіжається?

– Щоб під нею земля запалася, під тією Магаданшею, – сердечно побажала ряба Надька. – Я тобі про інше тіресне мала сказать.

– Що ж таке інтересне знаєте? – поставив супроти неї піддертого носа Вася Равлик – подумки підсміювався з рябої Надьки.

– Це я стою, дивлюся на тебе й думаю про твою маму, така славна й уважаїма була женщина, – незворушно мовила ряба Надька. – Я цілий день плакала, коли вона, сердешна, упокоїлася, пухом їй земелька свята. Хай їй на тому світі угоднички служать – добра була женщина. Таких уже нема.

Вася Равлик зирнув на годинника: на роботу він усе ж поспішав. Але ряба Надька не могла щось розказати без такого вступу.

– У мене така служба на вулиці, Вась, що все бачу, – звістила сакраментально.

– Що ж цього разу побачили?

– А те, що до твоєї, не знаю як її назвать: чи вона жінка в тебе, чи хто...

Вася сполошився. Замлоїло йому під серцем, але намагався бути спокійним

– Ну?

– А те, що тільки ти з хати, оце як на другу зміну почав ходить, як до неї починають лобури злазитись. Як ото коти до кішки. Чи, може, у вас із нею такий уговор?

– Нє, тьоть Надь, – сказав занепокоєно Вася Равлик. – Немає в нас такого уговору.

– Ге ж, я тож так подумала. Хто йому, подумала, скаже, сироті. Посміяться, то таких охотничків достобіса знайдеться – онде як хльондри поставали!

Вася Равлик тривожно озирнув вулицю. Статуї повиходили із дворів і поставали біля хвірток, кілька з них уже зійшлося.

– А хто ці лобури, тьоть Надь? – спитав, усе ще намагаючись триматися гоголем, Вася Равлик.

– Ну, це вже коли схочеш, то й сам узнаєш. Моє діло тобі сказать, а ти вже собі як хочеш... А сказала тому, що твою маму уважала.

– То вони так усі разом до неї приходять? – спитав Вася.

– Нє, чого разом, по одному. Кажу ж – як коти. Часом б’ються поміж себе.

– І давно це почалося?

– Ну, може, з понеділка, коли ти пішов на другу.

Вася Равлик клацнув пальцями і виплюнув цигарку.

– Да, тьоть, харошу новость мені сказали. Спасибочки!

– Ходи здоровий, – мовила ряба Надька, і в її очах засвітилася така притамована радість, що Вася Равлик подумки їй здоров’я не побажав.

Ступав під Просиновську гору і вже твердо знав, що на роботу сьогодні не піде. Поки що тікав від тих очей, отих статуй, від отієї радості в очах рябої Надьки, від свого відчаю, злості, навіть од люті – добре відав, що ряба Надька таки не бреше. Лобури – то можуть бути його колишні дружки по вулиці – Вася Равлик їх добре знав. Хтось один із них, можливо, випадково завітав до нього, двері були відчинені, й побачив її голу в ліжку; Рая, ясна річ, не опиралася, бо не опиралася нікому, хто на неї зазіхав, і задоволений кнур з радістю передав новину дружкам Все це Вася Равлик добре уявляв, і йому не треба тут багато розтлумачувати. Хлопець закипав. Злість і знесила нуртували в ньому, клекотіли, руйнували його, злість і знесила, бо що вдієш? Ні, він уже напевне знав, що вдіє. Перший акт – сховатися з очей вуличних статуй – уже вчинено. Другий акт – дзвінок телефоном на роботу.