Останній пророк
- Автор: Мосендз Леонід
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Либідь
- ISBN: 978-966-06-0778-1
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Останній пророк». Краткое содержание книги:
Для широкого кола читачів.
Мабуть, немає кращого способу пізнати спектр щоденних людських балакань, ніж як відвідавши той превічний політичний клуб, який у наших предків звався шинком, або корчмою, пізніше — заїздом, забігайлівкою, а тепер це може бути найт-клаб або торгово-розважальний центр, або телешоу, або «мережа», або ще щось. Так от, шинки, або корчми, виявляється, були і в Ізраїлі. Але запроваджували їх, на подив, не ті, хто робив це в давній Україні та Польщі, а немовби всюдисущі греки. От і тут, на перехресті трьох шляхів, з Яфи, Гази й Геброна, сотворив корчму грек із славним іменням Ксенофонт, тобто справжній грецький (або принаймні сирійський) грек, а не одеський і навіть не той світовідкривач, що, за свідченням Ліни Костенко (див. її «Скіфську Одіссею»), здолав самодєлковим човником немалий водний шлях із греків у варяги й застряг десь у наших краях. Так от, у Ксенофонтовому політклубі регулярно засідають загартовані римські воїни-інтернаціоналісти, які пройшли вже півсвіту, — вони, звісно, щось попивають і напевне ж хваляться, хто в яких закутках земної кулі побував і хто які народи повизволяв. Тут, у цьому провінційному Ізраїлі, їм, звиклим до геополітичних масштабів і бліцкригів, нудно сидіти без справжнього діла, і вони ремствують: швидше б уже прийшов той набалаканий юдейський Мойсей, вони б уже йому показали міць римського меча. Головним інформатором політклубу є сирійський грек Скриб, який читає доблесним, але неписьменним воїнам новини з римського вісника «Акти», пише за них листи додому, зводить їх з відповідними дівчатами тощо. Він уперто поправляє: не Мойсей, а Месія! Але до тих не доходить. Сирієць-грек застерігає їх:
«— Хіба ж ви не знаєте, що саме Месія має вас повиганяти з Єрусалима й цілої Палестини та Сирії!
— Кого повиганяти? Як?
— Кого! Вас! Леґії ваші. Та мало що вигнати. Ще й Рим звоювати. І не тільки Рим, але цілий світ. Схід і Захід, навіть гіпербореїв. Усе віддати під владу жидів.
Скрибові пояснення прийнято за дотеп, і вояцький сміх був йому відповіддю…»
Хоч яка бурлескова сцена в корчмі, але вона дає відчути і прірву між двома світами — римським та ізраїльським — і, сказати б, неясну світову тривогу, що знаменує болісне, але й нібито сподівано світле народження нової перспективи для людства, — хоч як хибливо окреслює її сирієць Скриб. Тим часом бурлескові тони корчемного епізоду перекриваються тривожним і загадковим світлом якоїсь нової зорі, що спливла над Єрусалимом. Навіть леґіонери стривожені, а сирієць певен: «…в цих землях має незабаром статися щось надзвичайне».
У цьому епізоді варто звернути увагу й на тему стражденної Сирії в цих світових пертурбаціях. Їй теж судилася (відтоді й дотепер) добре знайома нам доля прохідного коридору між Заходом і Сходом. «Але в тій добі світова роля греків уже кінчалася. Тут же, в Сирії, на великих шляхах великих військових походів, од Рамзесів до Александра Великого й Помпеїв, на торговельних дорогах од Великого моря до Персії, Сузіяни, Медії, Колхиди, до Герополітської й Еланітської затоки, — тут зударилися тепер натиск римського Заходу з опорою Сходу. Віри і гроші, тканини і звичаї, зброя й мови, — всі сторони життя Європи й Азії, — все знайшло собі клаптик місця на сирійському ґрунті й у сирійській душі».
Це приклад того, як послідовно (але й ненав'язливо) Леонід Мосендз конкретні епізоди й мотиви роману «вмонтовує» у великі геополітичні ситуації, глобалізаційні процеси давнини. І тут також багато знайомого й повчального — це не гола інформативність, а переживані моменти із сюжетів людських доль та історії народів.
І знову — новий розділ і новий поворот оповіді, нова барва в палітрі письменника. Він вертається до Елісеби. Та — на своїй улюбленій леваді, так гарно описаній у романі, не скупому на картини природи й «екологічні» спостереження. Весна, але зовсім інакша для Елісеби, ніж усі попередні. Як поетично й ніжно описано її стан у передчутті материнства! Недарма вона повторювала молитви всіх бездітних дружин і вірила, вірила, вірила! Вона знає, що в неї буде син. Можливо, пророк. Перебирає імена всіх великих пророків, але… ні… Він буде інакший! Не плакатиме, не проклинатиме, не накликатиме кари. Слатиме любов і милосердя. Більше того: «Не лише прощатиме, а й буде бачити, як перекує народ мечі свої на мотики, а списи на серпи, бо не буде жодного народу, який би вже потребував брані й смерти, а серед них засяде Ізраель…»