Останній пророк

Та це лиш початок поступового, але глибокого переродження Захарія, священика з черги Абія, якому судилося стати батьком Івана Хрестителя і якого немовби «готує» до цієї ролі сама ізраїльська дійсність разом з усіма її переданнями, переказами, легендами, пророцтвами, голосом Закону, молитвами й планами псалмів. Для єврея тієї доби все це — не якийсь супровід життя, а воно саме. І всі силові лінії цього життя скупчуються в Єрусалимі, місті Давидовому. Там і тільки там — незаперечне свідчення віри старозавітного єврейства — Жертовний камінь, до якого треба будь-що дійти з покорою. Навіть коли Святе Місто загарбане або зруйноване, воно відроджується, як було вже не раз ще до часів Захарієвих. Це серце Ізраїлю. А серце Єрусалима — Храм. Та яке серце захищене від перенапруження і зривів? Від хвороб? Від ослаблення?

Усе життя Захарія пов'язане з Храмом, який надає йому і певності посвяти, і причетності до служіння Єдиному, і відчуття своєї щоденної потрібності народові. Але тепер і Храм йому бачиться й відчувається інакше, ніж раніше. Сказати б, ритуальне витісняється індивідуальним. Він уже не просто священнослужитель, що чинить завчені обряди, — він саме той Захарій, який переймається журою Елісеби, який зазнав наруги від римлянина і який тепер не лише ладен промовляти до молільного натовпу, а й прислухатися до його голосів. А вони не з тих, що дарують душевний спокій. Скрізь і всюди чути нарікання на чужинців. Вони і тільки вони у всьому винні перед Божим народом. Назріває бунт. А бунт — це кров. І розрух, який лякає багатьох, — звісно, тих, кому є що втрачати. Тож одні переконують, що всього можна досягти терпінням і розумним послухом. Покора чи повстання — це важливе для світогляду Мосендза питання зринало ще в оповіданнях збірки «Людина покірна», і слухняність, покірливість гостро засуджувалася як, мовляв, фатальна вада «культурного», прирученого українця. Принаймні так націософствує у згадуваній елітній забігайлівці згадуваний наш Давид. І його грайливий цинізм не позбавлений резону. Він пропонує звернути увагу на те, що у «великій війні» (світовій) саме «культурні» нації найорганізованіше йшли на «кровопуск» і системніше його провадили, тоді як «менш культурні» швидше з нього виборсувалися. Бо культурна людина — це «покірність, слухняність у всім ході життя, починаючи від моди й кінчаючи смертю». Бо основою культури є «покора: жертви звикли до законности, до порядку, до системи». Але, розгортаючи свій аматорський соцпсихоаналіз, наш Давид приходить і до прямо протилежних думок про свободу від культури й про бунт, хоча ніби й не помічає цієї протилежності: «Ви пам'ятаєте кінець 17-го — початок 18-го років? Пам'ятаєте тую розбещену хвилю диких звірів, що по-звіряче запротестувала проти покори, порядку, проти заведеного механізму й кинулася заплавою з заходу на схід… кожна звірюка до свого логовища…» (оминаємо тут гуманістичний вимір Давидового погляду).