Пожежник

Щойно вони вийшли просто неба, Гарпер інстинктивно пригнулася. Але тепер підвела голову, щоб оглянути масштаби руйнувань. Звідси було видно все, табір розкинувся перед нею як на долоні.

Меморіальний парк починався одразу біля верхніх сходинок каплиці. Згори те варварське кружало кам’яних брил ще більше нагадувало Стоунгендж. Півдюжини чоловіків розбрелися серед валунів та постаментів, шукаючи прикриття. Один з них, худорлявий хлопака у товстих окулярах з чорною оправою, таких, як у Бадді Голлі[160], присів за зчорнілим вівтарем, тримаючи щось на зразок «узі». Хлопець шкірився, його обличчя, затінене густою зачіскою а-ля «афро», було густо перемазане сажею.

Якась незбагнена примха повітряних потоків донесла до Гарпер його голос. Цей котячий писк вона упізнала одразу ж, бо виразно пригадувала це пискотіння з того дня, коли ледь не потрапила до рук Мальборо-Мену в своєму будинку.

— От же ж повне гівно! — скрикнув Марті. Зброя стрекотіла у його руках. — Та це натуральний, курвамать, бойовик!

На північ від них розкинулося заболочене футбольне поле і перекинутий «гаммер». Кілька чорних пікапів припаркувалися з того боку, щоб перегородити шлях з подвійних дверей, що вели до підвалу. Крізь кіптяву годі було розгледіти, скільки саме чоловіків вели вогонь з кузовів, та Гарпер бачила, як раз по раз мерехтіли і блимали, неначе спалахи фотокамер, вогники пострілів. «Фрейтлайнер» загуркотів пагорбом донизу, рушивши в бік решти автівок, до північного боку каплиці. Напевно, Джейкоб сподівався, що підвальна перегородка лусне і звідти у відчаї посиплють купки людей — тоді й плуг стане в пригоді.

На південь глянути було важче. Між церквою та лісом пролягала смуга трави, настільки широка та рівнесенька, що нагадувала дорожнє полотно. Гарпер знала, що десь там був і Мальборо-Мен, у своєму великому срібному «інтимідейторі», але розгледіти їй вдавалося хіба вершечок кабіни, та й то — добряче витягнувши шию. Авто було надто близько припарковане до будівлі, щоб як слід його роздивитися.

Знизу повалив гидкий чорний дим, клубами струменіючи до піддашку та фонтануючи крізь отвір у дзвіниці, умить перетворивши башту на велетенський димар. Крізь товщу диму пульсували лиховісні відблиски вогню. Гарпер припускала, що знизу дзвіницю було ледве видно, бодай це вселяло якусь надію.

Клуби диму валили догори, зливаючись у величезну чорну хмару, яка сунула на схід за пагорб, у бік океану. Гарпер майже не бачила неба — зірки та місяць поглинуло темне хмарисько.

Вкритий чорним шифером похилий дах від поруччя вежі відділяло футів з п’ятнадцять. Гарпер уявила, як вона стрибає, вдаряючись, падає на п’яти, розриває собі зв’язки на щиколотках, тоді валиться, з тріскотом б’ється стегном об покрівлю, з’їжджає до краю даху, а тоді раптом відчуває гострий біль, коли всередині розривається матка...

— Ну нахрін, — сказала собі Гарпер.

Вона підповзла до Еллі.

— Як фобі мій роф? — запитала Еллі.