Пожежник

Найбільше Гарпер боялася паніки. Боялася, що втратить над собою контроль. Та коли вони пробиралися нагору, то почувалася вона майже по-діловому, зосереджуючись на наступному кроці, тоді — ще на наступному. Саме лише це було приводом для втіхи. Більше ніж смерть, її жахала втрата власної гідності: Гарпер боялася в останні миті життя перетворитися на загнану тварину, не здатну зібратися з думками через розпач, що паралізує волю.

Гарпер дерлася вгору, а Пожежник тримався за неї. Раз по раз вони зупинялися — коли йому паморочилося в голові або коли їй треба було перевести дух. Вони підіймалися, наче парочка стариганів: роблячи крок, тоді спиняючись, тоді роблячи ще один. Джон був надто слабким, щоб квапитися, а її не відпускали перейми. Черево перетворилося на важкий камінь, непідйомний тягар у самісінькому центрі її єства.

Джеймі Клоуз уже збігла сходами до вежі. Вона промчала повз них ще хвилину тому. Гарпер уже чула, як згори лунає потріскування гвинтівки.

Еллі йшла трохи попереду, несучи Ніка на руках. Хлопчикове підборіддя спиралося їй на плече, тож Гарпер могла добре розгледіти його обличчя. Лице йому вкривала кривава маска, а на голові зяяла рана, там, де його торкнувся цілунок «гамві». Утім, вираз він мав спокійний, неначе просто дрімав. На якусь мить хлопчик розплющив ліве око, щоб зиркнути на неї, але одразу й заплющив.

— Майже дійшли, — сказав Пожежник. — Майже дійшли.

І що ж вони робитимуть, коли опиняться там? Чекатимуть, поки вогонь дістанеться дзвіниці, думалося Гарпер. Або поки їх не пристрелять. Але з Джоном своїми міркуваннями вона не ділилася. І так була вдячна долі, що він був поряд, тримав своєю рукою за стан, похиливши голову їй на плече.

— Я рада, що все-таки закохалася у вас, містере Руквуд! — промовила вона до нього, цілуючи у шию.

— О, та я теж, — відказав він.

Спів позаду них тривав й надалі, хоча тепер уже здавалося, що крики переважають. Крики, а ще сміх. Хтось дуже гучно сміявся.

Дим у дзвіниці був ароматним, пахнув печеними шишками.

— Джоне, — озвалася Гарпер під впливом раптової ідеї. — А що, як ми повернемося? Спробуємо пройти крізь полум’я. Драконяча луска захистить нас, хіба ні?

— Але, на жаль, не від куль. Крім того, Еллі б не вибралася. Вона не вміє керувати лускою так, як я... чи як ти. Та й Нік непритомний, тож навіть не знаю... але цеє... якщо хочеш спробувати, то чекай, я спершу піднімуся нагору. Можливо, у нас вийде тебе прикрити. Хтозна... посеред метушні... — його очі засяяли, сповнюючись надії через несподіваний задум.

— Ні, — відповіла Гарп. — Твоя правда. Я навіть не подумала про Еллі й Ніка. Без них я нікуди не піду.

Вони вже дісталися верхнього майданчика. Двері були напівпрочинені, відкриваючи краєвид на темне задимлене нічне небо. Джон ухопив її за плечі й стис їх.

— Тобі про дитину думати треба.

— І не про одну, містере Руквуд, — відказала вона.