Ген воїна

— Або ти шукаєш пристойне місце служби, і не десь за горами, за долами, а там, де твій син зможе продовжити навчання, або я йду від тебе, — поставила вона ультиматум чоловікові.

Той відступився, бо й сам уже розумів, що має поважний вік і повинен думати про посаду. Родина перебралася до Києва, де чоловік здобув призначення до сто першої окремої бригади. Андрій закінчив школу і збирався вступати до авіаційного училища в Чернігові, коли несподівано всі плани довелося змінити. Батько раптово помер. Уві сні. Чомусь не витримало серце. Андрій вирішив не залишати маму одну і поступити до інституту в Києві. Однак екзамени завалив і пішов в армію. Хлопець відслужив півроку, коли розпався СРСР. Дослужував після присяги вже незалежній Україні.

Далі Андрієва історія була дуже схожа на історії його теперішніх колег. Новостворена Служба безпеки потребувала кадрів, багато і на різні пости. Андрій закінчив академію. Потім його кілька разів перекидали з відділу до відділу СБУ. Далі — «Альфа», і ось тепер вищий щабель — Контора.

Контора, а саме так поміж собою називали місце своєї служби Андрієві колеги, була схована від сторонніх очей у самому центрі Києва, в двоповерховій будівлі на території СБУ. Робітники Контори ходили в цивільному і ззовні нічим не відрізнялися від СБУшників. Вивіска «Управління інформаційного контролю» теж не привертала уваги. Контроль, то й контроль — у службі тих управлінь з незрозумілими назвами вистачало. Насправді ж робітники управління до СБУ мали таку ж причетність, як тролейбус до прядки.

Андрій підійнявся на другий поверх. У приймальні генерала вже чекало троє. Здоровань Олексій Анісімов, якого Андрій знав ще з інституту, Володя Дяченко, або Дяк, як його називали у Конторі, спеціаліст з вибухівки, і Микола Сомов, професійний пірнальник та дігер.

— Привіт, народе, — Андрій потиснув руки хлопцям, кивнув до секретарші Наді. — Бачу, що не одного мене викликали. Олексо, ти, часом, не знаєш навіщо?

Анісімов знизав плечима. У цю мить двері з кабінету генерала відчинилися, і виглянув він сам.

— Зібралися? Заходьте.

На вигляд генералові було трохи за шістдесят. Якщо відверто, то Андрій точно й не знав, яке саме у того звання. Знав лише, що він служив у Афганістані та Лівії. Вийшов на пенсію, а потім несподівано очолив новостворену контору. Офіційно посада Дмитра Сергійовича Савченка називалася «керівник управління інформаційного контролю». А неофіційно всі підлеглі називали його просто «генерал».

— Сідайте, знайомтеся, — генерал кивнув у бік столу, за яким сидів білявий здоровань, — це Іван Михайлов, наш колега з Росії.

Просторий кабінет генерала міг спокійно вмістити чоловік із тридцять. Сам генерал, зазвичай, сидів на чолі довгого столу у вигляді літери «Т». Над ним, за спиною, з фотографії посміхався президент. Трохи праворуч, в бік вікна, висіла величезна «плазма», під якою на тумбочці розмістилося багато апаратури. З іншого боку у стіну був вмурований сейф, який усім своїм виглядом показував, що бачити його, це ще не означає зуміти відчинити. Підлогу кабінету вкривав товстий темно-зелений килим, що стишував звуки кроків.