Ген воїна
- Автор: Горовой Руслан Владимирович
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: PR-Prime Company
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ген воїна». Краткое содержание книги:
Історія військового пілота у зоні АТО (оповідання «Нижче неба»), історія кохання сільського електрика та залізничниці-практикантки на провінційному залізничному переїзді (оповідання «Переїзд») та історія блогера і його розслідування таємниці загибелі своїх батьків через багато років потому (повість «Буенос діас, чіка»). А також — історія однієї сучасної спецоперації, за участі спецпризначенців України та Росії, в зоні відчуження, в якій є й авторська, фантастична, версія того, що насправді сталося на Чорнобильській АЕС майже тридцять років тому (повість «Ген воїна»).
І, як завжди, майже усі герої Руслана Горового мають реальних прототипів. Навіть у повісті, де висувається фантастична гіпотеза. Адже автор як професійний журналіст вкрай обережний зі своїми фантазіями.
Я відірвався від фотографій і зиркнув на худого. «Щось тут не так, — снувало в голові. — Навіщо вони мене відпускають? Адже навіть якщо я згнию в їхній в’язниці — ніхто ні про що не довідається. Чи довідається? А може, Ксю таки вирвалася звідси, і вони бояться, що здійметься ґвалт?»
— Гаразд, — я знову подивився на фотографії. — Коли мій літак?
…Гуд бай, Гавано.
Я разом із худим стояв у «Хосе Марті» біля воріт відльоту. Літак на Амстердам уже подали, однак посадку ще не оголосили. Навколо снували туристи — хтось відбував, хтось прибував, хтось купував щось у дьюті-фрі.
— Скажи мені, де моя сестра? — спитав я худого. — Я зараз полечу і ніколи тебе вже не побачу. Скажи, де вона? Я просто хочу впевнитися, що з нею все гаразд.
— А знаєш, — раптом таки відповів худий, — я тобі навіть заздрю. Сядеш зараз у літак і «бувай, острове!». А я лишусь тут…
— Тобі не подобається твій острів Свободи?
— Ти такий же телепень, як і всі туристи — віриш у міфи. Свобода — там, — він махнув рукою у бік літака, — а тут… Ти так нічого й не зрозумів.
— То ти скажеш? Де Ксю? — я підняв голову й глянув худому прямо в очі.
— Якби вона була тут, то ви разом були б там, де Хосе з Мігелем. Усе. Досить розмов, дуй у літак.
На табло загорівся напис «Гавана — Амстердам: вихід на треті ворота».
Як же ж довго тягнеться час! Я допивав чергову пляшку пива, розмірковуючи, чи варто витрачати ще кілька євро на наступну, і прокручував сторінку блогу.
«Ту бір, о нот ту бір?» — крутилося у голові. Тільки-но я вирішив таки взяти ще пляшку, як тринькнув мобільний: «У вас одне нове повідомлення».
— Прокинувся, — пробубонів я до мобільника, натискаючи клавішу.
«Сиди на місці й не рухайся», — висвітилося повідомлення.
Із переляку я озирнувся довкола. «Шипхол» жив своїм звичним життям. Люди метушилися, як мурахи. У величезному панорамному вікні було видно, як один за одним злітали літаки.
— Маячня, — роздратовано відповів я мобільникові й засунув його до кишені.
Бук залишив на столі й підійшов до барної стійки:
— Ван «Хейнікен», пліз.
Зробив кілька ковтків просто з пляшки і повернувся в напрямку до свого столика.
— Що за…?
Стіл був порожнім — ані бука, ані наплічника. Машинально ковтнув із пляшки і підійшов до столу. На ньому лежав клаптик паперу з написом: «Термінал «Б», четверті ворота. За десять хвилин».
Дурня якась. Я знов озирнувся навколо. Оце тобі… Добре, хоч документи зі мною і квиток. Глянув на мапу аеропорту і рвонув у бік терміналу «Б».
Секундна стрілка почала рухатися зі швидкістю літака, що злітав. От хто так будує? Рознесли аеропорт на пів-Троєщини! Добігти до потрібного місця через натовп — це вам не іграшки. Ескалатор, пандус, тепер — ліворуч. Знову ескалатор. Чорт! Кому потрібні ці горизонтальні ескалатори? Ліворуч. Марш-кидок на двадцять метрів. Так, он туди! Ще ліворуч. Усе. На місці!
Відхекався, підхожу до четвертих воріт. Ось і маєш. Звідси ж мій рейс на Київ! У голові все йде обертом. Аж раптом хтось ззаду взяв мене за лікоть.
— Ксю?! — переді мною й справді стояла Оксана. Із моїм наплічником і буком. — Я не розумію?..
— Тихіше, — Ксю обійняла мене, я відчув, як калатає її серце. — Нарешті я тебе знайшла…
— Ти? Мене?
— Як я злякалася за тебе! Зник, нікому нічого не сказав. Якби не твій блог, я б і не знала, де шукати!
Я й справді нічого не розумів, думки плуталися. Притиснувся до сестри, яка заспокійливо гладила мене по спині.
— Сядь, — Ксю всадовила мене в крісло й примостилася поруч. — Що сталося, Сергійку? Куди ти зібрався?
— Я? До Києва. Мене викинули з Куби… я шукав тебе… вся ця історія з літаком… батьки, — я відчував, що голос мій зривається на крик, слова плуталися одне з одним…
— Заспокойся, у тебе просто нервовий зрив. Ти вживав ліки?
— Ліки? Які ліки? Ксю, ти можеш пояснити мені, що відбувається?
— Я не змогла тобі додзвонитися. Зайшла на твій блог і почала читати. Зрозуміла, що ти не вживаєш ліків, і в тебе зрив. І помчала за тобою.
— Це я помчав за тобою! Ти написала мені, щоб я допоміг!
— Ні. Я писала тобі, щоб ти допоміг мені з готелем на Кубі, а ти зник.
— А це? Що це? — я показував їй есемески. — Це що? «Згадай батьків»!
— Я хотіла повернути тебе назад у реальність. Думала, що коли ти згадаєш родину, то вийдеш на зв’язок!
— А це: «Сиди на місці й не рухайся»?
— Через блог я зрозуміла, що ти в Амстердамі, і вилетіла найближчим рейсом, щоб перехопити тебе, поки ти не встиг вилетіти на Кубу.