Ген воїна
- Автор: Горовой Руслан Владимирович
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: PR-Prime Company
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ген воїна». Краткое содержание книги:
Історія військового пілота у зоні АТО (оповідання «Нижче неба»), історія кохання сільського електрика та залізничниці-практикантки на провінційному залізничному переїзді (оповідання «Переїзд») та історія блогера і його розслідування таємниці загибелі своїх батьків через багато років потому (повість «Буенос діас, чіка»). А також — історія однієї сучасної спецоперації, за участі спецпризначенців України та Росії, в зоні відчуження, в якій є й авторська, фантастична, версія того, що насправді сталося на Чорнобильській АЕС майже тридцять років тому (повість «Ген воїна»).
І, як завжди, майже усі герої Руслана Горового мають реальних прототипів. Навіть у повісті, де висувається фантастична гіпотеза. Адже автор як професійний журналіст вкрай обережний зі своїми фантазіями.
Іван вийшов із душа, глянув у дзеркало. Звідти до нього придивлявся світловолосий богатир.
«Добре, що поголився звечора, — Іван провів долонею по підборіддю. — Цікаво, і куди тепер? Грозний? Навряд. Може, Сухумі?»
За п’ять хвилин Іван, вбраний у чорну водолазку і військові брюки, вже стояв біля вікна і дивився на Волгоградський проспект. Небо почало сірішати, машин майже не було.
— Звісно, тільки ж четверта ранку, — буркнув Іван і підійшов до ліжка. — Тіно, агов? Прокинься.
Із Тіною він познайомився десь із рік тому. Просто замовив дівчину для ескорту. І вже з першої зустрічі між ними виник дивний взаємовигідний зв’язок. Андрієві подобалося, що Тіна ні про що не розпитувала, а головне — її можна було викликати у будь-який зручний час. Своєю чергою, Тіна отримувала те, що любила найбільше, — чудовий секс і чималі гроші.
— Що, жеребчику, знову зголоднів? — зазвичай воркотіла дівчина у трубку, коли він набирав її номер. — Зараз приїду, подивлюся, наскільки ти голодненький.
Дівчина завовтузилася у ліжку і перевернулася на інший бік.
— Тіно!
— Чого тобі? — вона розплющила очі, піднялася і сперлася на лікті.
Коли ж побачила, що Іван вдягнутий, кілька разів струснула головою, таки відігнала від себе сон.
— Куди це ти серед ночі?
— Слухай, часу обмаль. Я пішов. Коли виспишся, залишиш ключі унизу на вахті. Зрозуміла?
— Зрозуміла. І що, це все?
Дівчина підтягнулася і вхопила Івана за водолазку.
— Ні, — чоловік відкрив гаманець, дістав кілька стодоларових купюр і кинув на ліжко. — Я зателефоную.
— Фу-у-у, який ти! Ну, як хочеш.
Тіна відпустила Івана і відкинулася на ліжку. Її загоріле тіло оголилося повністю.
— Усе! Без дурниць тут. Нічого в квартирі не займай, — Іван натягнув легкі штурмові черевики.
— Та в курсі я, жеребчику.
За мить чоловік уже виходив із парадного. На подвір’ї стояла чорна із тонованим склом «Тойота Секвоя». Він стрибнув на переднє сидіння.
— Дві хвилини запізнення, — буркнув водій і включив проблискові маячки на даху.
Машина рушила. Іван зручно сперся на спинку крісла і заплющив очі. Вже кілька днів поспіль йому снився незвичний сон. Чоловік, обличчя якого він ніяк не міг роздивитися, лежав на землі і тримався рукою за скривавлену шию. Він щось говорив Іванові, але слів розібрати не вдавалося. Потім чоловік відривав руку від рани на своїй шиї і тягнув п’ятірню до Івана. І саме в цьому моменті сну він завжди прокидався.
«Що б це могло означати? Старієш, Михайлов, чи що?»
Убивати людей Іван звик. Жахи не снилися йому навіть після першого разу, коли у Чечні довелося впритул розстріляти батька і сина, що тримали оборону будинку. І ось тепер маєш. Чоловік розплющив очі. Машина вже виїхала на Рублівське шосе.
Саме тут, на Рублівці, за чотириметровим парканом ховалася «база», про існування якої не знали навіть сусіди-олігархи. Серед сусідів ходили чутки, що будинок за парканом належить чи то Пугачовій, чи то Лепсу. Керівництво Івана не лише не спростовувало пліток, а навпаки, час від часу підкидало «жовтій» пресі для обсмоктування нові «цікавинки».
Величезні ворота розчахнулися, і «Тойота» заїхала до невеличкого дворику. Далі були ще одні ворота, які відчинялися лише тоді, коли зачинялися перші. Черговий виглянув із дверей свого приміщення і махнув рукою водієві, мовляв, не затримуйся. Другі ворота відчинилися, і машина прошурхотіла колесами по дрібному гравію. Метрова ділянка на зразок контрольно-слідової смуги була насипана по всьому внутрішньому периметру бази. Проїхали між деревами у бік чималої двоповерхової будівлі.
Куратор чекав Івана в кабінеті.
— Заходь, — почув він, коли стукав у двері, а як зайшов, то побачив куратора, який стояв біля вікна спиною до нього.
— Сідай, Михайлов, — чоловік навіть не повернув голови, — у нас позаштатна ситуація.
Кабінет куратора, на відміну від будинку в цілому, виглядав вкрай аскетично. Із меблів у ньому були лише стіл, три стільці і шафа на всю стіну, в якій зберігалися папери. На столі стояв ноутбук, лежало кілька телефонів та блокнот, от і все.
Куратор нарешті повернувся. Звісно, роки взяли своє, однак і досі відчувалася шалена сила волі, а його руки були, як і багато років тому, сталевими. А ось голова була голена, а на лобі з’явилося кілька глибоких зморщок. А очі не змінилися. Це були очі мудрої людини, яка добре знає, що і як належить робити у кожному моменті життя.