He відпускай мене
- Автор: Ишигуро Кадзуо
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-295-6
- Переводчик: София Юрьевна Андрухович
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «He відпускай мене». Краткое содержание книги:
«Не відпускай мене» у перекладі Софії Андрухович — перша книжка Кадзуо Ішіґуро, видана українською мовою. Оформили видання Назар Гайдучик та Оксана Йориш, роботи яких наче стоп-кадри з намальованого кіно додали тонкій емоційній напрузі тексту ще й гри світлотіней та динамічних акцентів.
— Тоді як сталось, що я особисто чула, як вони це обговорювали? Казали, як вони заберуть міс Джеральдін у ліс на молоковозі? Яким чином я могла почути, як вони це планували — до чого тут Рут і всі інші?
Мойра поглянула на мене, тепер невпевнено.
— Ти сама чула? Як? Де?
— Я чула, як вони розмовляли, чітко, як не знати що. Чула кожне слово, вони не знали, що я там. Це було біля ставка — вони не знали, що я могла їх підслухати. Так що це свідчить про те, що ти нічого не знаєш!
Я проминула її, а потім, перетинаючи залюднений двір, озирнулась на постаті Рут і решти. Вони досі видивлялись на Південне спортивне поле, несвідомі того, що трапилось щойно між мною і Мойрою. І я зауважила, що більше на них не злюсь; що я страшенно роздратована на Мойру.
Навіть тепер, якщо їду довгою сірою дорогою і мої думки не мають конкретного напрямку, я можу виявити, що прокручую все це знову і знову. Чому я того дня поставилась до Мойри Б. так вороже, коли насправді вона була моїм природним союзником? Мабуть, це тому, що Мойра натякала, що ми з нею разом перетнули певну лінію, а я ще не була до цього готова. Думаю, я відчула, що за тією лінією було щось складніше, щось понуріше, чого мені не хотілось. Не хотіла ні для себе, ні для будь-кого з нас.
Але іноді я думаю, що це не так — йшлося тільки про мене і про Рут, про ту лояльність, яку вона в мені тоді викликала. І, може, саме тому, хоч кілька разів мені й хотілось цього по-справжньому, я ніколи так і не розповіла, що сталося того дня між мною і Мойрою — не розповіла за весь час, поки опікувалась Рут у центрі Давера.
Вся ця історія про міс Джеральдін нагадує мені про дещо, що трапилось через три роки, коли ідея таємної охорони давно залишилась позаду.
Ми були в класі № 5 на першому поверсі в задній частині будинку, чекали на початок уроку. Клас № 5 був найменший, тож такого зимового ранку, як той, про який я розповідаю, коли гріли великі батареї і пітніли вікна, в приміщенні ставало страшенно задушливо. Може, я перебільшую, але наскільки пригадую, для того щоб цілий клас вмістився у цьому приміщенні, учням буквально доводилось сидіти одне на одному.
Того ранку Рут сиділа на стільці за партою, а я сиділа на самій парті, тимчасом як двоє чи троє інших примостилось чи схилилося поруч. Здається, посуваючись трохи, щоб дати трохи простору комусь іще, я й побачила коробку з олівцями.
Я і тепер так чітко бачу її, ніби вона насправді лежить переді мною: лискуча, мов відполірований черевик; рудувато-брунатного кольору з червоними цятками, які складались у численні кола. Блискавка з верхнього краю мала пухнастий помпон, за який слід було тягнути. Я мало не сіла на коробку, але відсунулась, і Рут швидко її прибрала. Але я встигла коробку помітити, як Рут і хотіла, тому я сказала:
— О! Де ти це взяла? На Розпродажу?
В кімнаті стояв галас, але дівчата поблизу почули моє запитання, і невдовзі четверо чи п’ятеро з нас уже захоплено роздивлялось коробку з олівцями. Рут кілька секунд нічого не відповідала, уважно роздивляючись обличчя навколо. Врешті вона неквапливо промовила:
— Вважаймо так. Вважаймо, що я знайшла його на Розпродажу.
І вона багатозначно посміхнулась.
Ця відповідь може здатись невинною, але насправді це було так само, якби вона встала і вдарила мене, і протягом наступних кількох митей мене одночасно охопили жар і холод. Я точно знала, що вона має на увазі, промовляючи такі слова і так посміхаючись: вона натякала, що ця коробка з олівцями — подарунок від міс Джеральдін.
Тут не могло бути жодної помилки, оскільки вона готувалась до цього впродовж кількох тижнів. Рут використовувала цю особливу посмішку, особливу інтонацію — іноді збагачуючи її піднесеним до уст пальцем або рукою, яка прикривала сценічне шепотіння, — коли вона прагнула натякнути на невеличкий знак прихильності, виявлений щодо неї міс Джеральдін: міс Джеральдін дозволяла Рут слухати музичну касету в більярдній кімнаті ще до четвертої пополудні у вихідний; міс Джеральдін наказала всім бути тихо під час прогулянки полями, але коли біля неї опинилась Рут, вона сама почала з нею розмовляти, і тоді дозволила розмовляти решті групи. Це завжди були такі вияви, про які ніколи не повідомлялось однозначно, а лише натякалось цією особливою посмішкою і виразом «не говорімо більше нічого».
Звичайно, офіційно охоронці не мали права виявляти свої симпатії до окремих дітей, хоча невеликі вияви прихильності траплялися повсякчас у рамках певних параметрів; і більшість того, на що натякала Рут, легко вкладалось у ці параметри. Я просто-таки ненавиділа, коли Рут робила ці натяки. Я, звичайно, ніколи не могла мати певності, що вона каже правду, але оскільки насправді вона нічого не «казала», а тільки натякала, то неможливо було й заперечити. Отож щоразу, коли це траплялось, мені доводилось просто не зважати, кусаючи себе за губи і сподіваючись, що ця мить швидко мине.