He відпускай мене
- Автор: Ишигуро Кадзуо
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-295-6
- Переводчик: София Юрьевна Андрухович
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «He відпускай мене». Краткое содержание книги:
«Не відпускай мене» у перекладі Софії Андрухович — перша книжка Кадзуо Ішіґуро, видана українською мовою. Оформили видання Назар Гайдучик та Оксана Йориш, роботи яких наче стоп-кадри з намальованого кіно додали тонкій емоційній напрузі тексту ще й гри світлотіней та динамічних акцентів.
Так чи інакше, річ у тому, що в колекції календарів міс Емілі існувала прогалина: у жодному з них не було навіть єдиного зображення Норфолка. Вона багаторазово повторювала нам ті самі лекції, і я завжди думала, чи цього разу вона знайде зображення Норфолка, але цього так і не сталося. Вона махала указкою над мапою і промовляла з інтонацією запізнілого пояснення:
— А тут у нас Норфолк. Там дуже гарно.
Але пригадую, як одного разу вона замовкла і поринула у свої думки — можливо, тому, що не запланувала, що ж робити замість демонстрування зображення. Врешті-решт вона вийшла з задуми і знову тицьнула на мапу.
— Бачите, через те, що Норфолк розташований на сході, на цьому горбику, що випинається в море, ним не можна нікуди дістатись. Люди їдуть на південь і на північ, — вона повела указкою догори і додолу, — і все одно проминають Норфолк. Тому це спокійний закуток Англії, радше приємний. Але водночас — дещо загублений закуток.
Загублений закуток. Саме так вона його окреслила, і з цього все й почалося. Тому що в Гейлшемі у нас був власний «загублений закуток» на третьому поверсі, де тримали загублені речі. Якщо ти щось губив або знаходив, то йшов саме туди. Хтось — не пам’ятаю, хто це був — сказав після уроку, що міс Емілі казала, начебто Норфолк — це «загублений закуток» Англії, де закінчується країна і де зберігається втрачене майно. Якимось чином ця ідея прижилася і невдовзі стала загальноприйнятим фактом, до якого зверталися впродовж усього року.
Не так давно, коли ми з Томмі все це пригадували, він сказав, що ніколи насправді не вірив у цю ідею, що від самого початку це був усього лише жарт. Але я не сумніваюсь у тому, що він помилявся. Безперечно, на час, коли нам було дванадцять чи тринадцять років, історія з Норфолком таки перетворилася на великий жарт. Але як я пам’ятаю — і Рут пам’ятала точнісінько так само — на початку ми вірили в Норфолк буквально. Вірили, що так само, як до Гейлшема приїздять фургони з їжею і речами для Розпродажів, схожа операція відбувається у ширшому масштабі: всією Англією пересуваються транспортні засоби, які звозять все, знайдене на полях і в потягах, до місця, що називається Норфолк. Той факт, що нам не довелося побачити фотографії цього місця, тільки додавав йому таємничості.
Це може звучати божевільно, але вам не слід забувати, що на тій стадії наших життів будь-яке місце поза Гейлшемом було для нас, немов чарівна країна. Про зовнішній світ і про те, що там можливо і що неможливо, ми мали уявлення дуже розмите. Крім того, ми ніколи не завдавали собі труднощів, щоб перевірити нашу теорію про Норфолк бодай у якихось подробицях. Як сказала одного вечора Рут, коли ми сиділи у викладеній кахлями кімнаті в Давері, милуючись заходом сонця, для нас найбільше важило те, що коли «ми втрачали щось цінне, шукали його і шукали і все одно не могли знайти, то могли не почуватись цілковито нещасними. Ми могли бодай якось заспокоїтись думкою про те, що одного дня, коли виростемо і зможемо подорожувати країною, ми поїдемо до Норфолка і відшукаємо там загублене».
Я впевнена, що Рут мала рацію. Норфолк став для нас справжнім джерелом заспокоєння, можливо, навіть більшим, ніж ми тоді визнавали, і саме тому, ставши набагато старшими, ми і далі про нього розмовляли, хоч і в стилі жарту. І саме тому, через багато-багато років, коли ми з Томмі знайшли копію моєї втраченої касети в містечку на узбережжі Норфолка, ми не просто сприйняли це як смішну ситуацію. Ми обоє відчули всередині якусь тугу, якесь давнє бажання знову повірити в те, що колись було дуже близьким для наших сердець.
Але я хотіла розповісти про мою касету, «Пісні в темряві» Джуді Бріджвотер. Гадаю, в оригіналі це була довгогральна платівка (дата запису — 1956 рік), однак я володіла касетою, обгортка якої була зменшеною версією конверта платівки. Джуді Бріджвотер одягнута у фіолетову оксамитову сукню, що спадає з плечей — такі були дуже популярні в ті часи, — і її видно від талії, тому що співачка сидить за барною стійкою. Думаю, дія відбувається у Південній Америці, оскільки позаду видно пальми і смаглявих офіціантів у білих метеликах. Ви дивитесь на Джуді з точки, з якої мав би дивитись на неї бармен, подаючи їй напої. Вона відповідає по-приятельськи, без надмірної сексуальності в погляді, ніби зовсім трохи фліртує, бо ви — хтось, кого вона знала колись давно. Ще одна деталь зображення — що Джуді сперлась ліктями на барну стійку і в її пальцях димиться сигарета. Саме через цю сигарету я й розвела навколо касети таку таємничість, щойно знайшла її на Розпродажу.