He відпускай мене
- Автор: Ишигуро Кадзуо
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-295-6
- Переводчик: София Юрьевна Андрухович
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «He відпускай мене». Краткое содержание книги:
«Не відпускай мене» у перекладі Софії Андрухович — перша книжка Кадзуо Ішіґуро, видана українською мовою. Оформили видання Назар Гайдучик та Оксана Йориш, роботи яких наче стоп-кадри з намальованого кіно додали тонкій емоційній напрузі тексту ще й гри світлотіней та динамічних акцентів.
— Неймовірно слабко, — бурмотіла вона, хитаючи головою. Все це тільки примножувало моє захоплення, і вже невдовзі я прагнула опанувати тими декоративними фігурами. Отож знайшовши на Розпродажу шаховий набір і вирішивши його купити — незважаючи на те, що він коштував дику кількість жетонів, — я розраховувала на допомогу Рут.
Однак протягом кількох наступних днів вона тяжко зітхала щоразу, коли я порушувала цю тему, або вдавала, ніби в неї є інше нагальне заняття. Коли я нарешті загнала її в куток одного дощового дня і ми сіли за дошку в більярдній залі, вона заходилась показувати мені гру, що була якимось невиразним варіантом шашок. Характерною рисою шахів, за її словами, було те, що кожна фігура рухалась літерою Г — мабуть, вона довідалась це, спостерігаючи за тим, як ходить кінь, — на відміну від жаб’ячих стрибків у шашках. Я їй не повірила і відчула розчарування, але нічого їй не сказала і деякий час продовжувала слухати. Кілька хвилин ми вибивали фігури одна одної з дошки, завжди ходячи літерою Г. Це продовжувалось, аж доки я не спробувала вибити її фігуру, на що вона сказала, що це не рахується, бо моя фігура наблизилась до моєї по занадто рівній лінії.
Після цього я підвелася, склала шахи і пішла геть. Вголос я так і не сказала, що вона не вміє грати — хоч наскільки розчарованою я почувалась, я знала, що це вже було б занадто, — але мій різкий відхід, гадаю, був для неї достатнім сигналом.
Приблизно за день я прийшла до класу № 20 на верхньому поверсі, де містер Джордж проводив уроки поезії. Не пам’ятаю, діялось це до чи після уроку і наскільки заповненим було приміщення. Пригадую, що я тримала в руках книжки, а коли рушила туди, де розмовляли Рут і решта, поверхні парт, на яких дівчата сиділи, були залиті яскравим сонцем.
З того, як вони наблизили докупи голови, я зрозуміла, що вони обговорюють питання таємної охорони, і хоча, як я сказала, сварка з Рут сталась тільки вчора, я чомусь наблизилась до них без задньої думки. Щойно підійшовши впритул — може, цієї миті вони обмінялись поглядами, — до мене несподівано дійшло, що зараз трапиться. Це було схоже на частку секунди перед тим, як вступити в калюжу — ти усвідомлюєш, що вона перед тобою, але вже нічого не можеш із цим зробити. Я відчула кривду ще до того, як вони замовкли і поглянули на мене, ще до того навіть, як Рут мовила:
— О, Кеті, як справи? Якщо ти не проти, нам треба дещо обговорити. Закінчимо за хвилину. Вибач.
Вона не встигла закінчити речення, як я обернулась і пішла геть, зла більше на себе за те, що напоролась на це, ніж на Рут та інших. Немає сумнівів, що я засмутилась, хоча не знаю, чи плакала. І протягом наступних кількох днів, щойно побачивши, як таємна охорона радиться десь в кутку або як вони перетинають поле, я відчувала, що мої щоки починають палати.
Минуло два дні після приниження у класі № 20. Я спускалась сходами головного корпусу, коли це раптом усвідомила, що позаду мене йде Мойра Б. Ми почали розмовляти — про якісь неважливі речі — і разом вийшли з будівлі. Була якраз, мабуть, перерва на ланч, тому що коли ми вийшли у двір, навколо валандалось близько двадцяти учнів, які теревенили, розбившись на невеликі групи. Мій погляд негайно зосередився на віддаленому закутку двору, де стояли Рут і троє таємних охоронців, обернуті до нас спинами, напружено вдивляючись у Південне спортивне поле. Я намагалась розгледіти, чим же вони так зацікавились, коли це усвідомила, що Мойра поруч теж за ними спостерігає. І тоді до мене дійшло, що всього місяць тому вона також була членом таємної охорони, а потім її вигнали. Протягом наступних кількох секунд я відчула гостре збентеження через те, що ми двоє стоїмо отак пліч-о-пліч, поєднані нещодавнім приниженням, вдивляючись просто в обличчя тому факту, що нас відторгнули. Можливо, Мойра переживала щось схоже. У кожному разі саме вона порушила тишу, сказавши:
— Це так тупо, вся ця гра в таємну охорону. Як вони досі можуть у щось таке вірити? Ніби досі ще з ясел не вийшли.
Навіть сьогодні я вражена несказанною силою емоції, яка мене охопила після цих Мойриних слів. Вкрай розлючена, я обернулась до неї:
— Та що ти про це знаєш? Ти не знаєш зовсім нічого, тому що ти вже сто років не в курсі справи! Якби ти знала все, що ми довідались, ти б не сміла казати такого ідіотизму!
— Не кажи дурниць, — Мойра ніколи не лізла за словом у кишеню. — Це лише одна з вигаданих Рут історій, от і все.