Іван Сила на прізвисько «Кротон»
- Автор: Копинець Антон
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-966-97405-1-9
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Іван Сила на прізвисько «Кротон»». Краткое содержание книги:
Ну, годі про це. Я думаю, же ми тут поставлені для того, аби навести порядок. Європейський!
Дорогий мій! Колись ти мені нагадував, же би я відшукав тобі кілька десятків робітників. На перший раз, для проби, посилаю тобі першого…».
Іван стояв коло порогу. Пан Прохазка зиркнув крадькома на нього та продовжував далі:
«Дехто каже, же з нього має вийти розбійник. Причому, великий. Я в це не вірю. Просто хлопець міцний, але не має до чого руки прикласти. Я вирішив послати його до тебе, на завод. Ми, чехи, повинні зробити з цих розбійників справжніх людей. З нього буде чоловік. Я в цьому певний.
Постарайся, Гобіку, жеби хлопець добре жив. Влаштуй йому добру кухню, приодягни, тощо. Їсть він, кажуть, непогано, за що вдячний йому старий батько.
За все, я думаю, він поверне тобі сторицею. Я думаю, же то є неабиякий сенс. Через тиждень-два ти будеш мати, коли захочеш, ешелон робочої сили. Причому, дешевої.
Твій Вацлав».
Пан Прохазка роблено-люб’язно посміхнувся, коли побачив, що Іван досі стовбичить:
— О, я й забув попросити вас присісти!.. Сідайте, сідайте, прошу вас! Як маю Вас величати?
— Іван я. Іван Сила.
— Сила?
— Айно. Уся наша фамілія так зветься.
— Вас багато?
— І немало. Половина Телятинця, майже.
— Телятинець?
— Ото в нас так прозвали крайню часть села.
— Ага. Мушу вас запитати: ви вже обідали?
— Ще маю що їсти днесь.
— Відпочиньте, мушу вам сказати, поїсте, а завтра за діло будемо говорити.
— А на роботу далеко ходити?..
— Та облиште, прошу вас, всі земні діла до завтра. Поговоримо, мушу вам сказати, про роботу і таке інше. А тепер підете відпочити. Після дороги треба дати спокій нервам. — Прохазка потер долоні і гукнув:
— Вероніко! Вероніко!
В кімнату вбігла та ж сама дівчина, що привела сюди Івана.
— Поведеш нашого молодого пана в одинадцяту кімнату. Приготуєш обід. Ванну.
— Обід я ще такий гарний не знаю робити, прошу вас…
— Мушу сказати, — заметушився пан Прохазка, бо уже головна куховарка пані Гелена пішла додому або кудись інде, — мушу сказати, же ти смачніше готуєш.
Корба. Чортове колесо
Ні ситий обід, ні гаряча купіль не могли розвіяти Іванові думки. Як тільки ліг у широченне ліжко-рекам’є, накрився білим папланом-ковдрою, одразу полинув додому, у Карпати. Перед очима побрів згорблений, засмучений нянько, заплакана Терка. А десь коло півночі навіть причулося, ніби й Монція замукала.
Страшно ставало самому? Ні, не страшно. Лише ті привабливі картини отого краю термосять, терзають до болю душу. І остання розмова з няньком.
— Тяжко буде мені самому, — сказав тоді, підкручуючи кінчики вусів. — Айбо ото уладиться якось. Може, скоро війна скінчиться. Старшенькі синове повернуться домів. Поможуть, як треба буде. Нивку, правда, я ще й сам можу дозирати. А коровку продам, бо не удержу її… Аби лише війна скінчилася. А раз ліворуцію зробили в Росії, то синки скоро надійдуть. Що їм там робити?.. Ти, небоже, справуйся на чужині, бо то не дома. Світ далекий. Давай про себе знати…
І старий Кришеник — отой сусід, що пройшов босаком Канаду і Францію, — напоумнював:
— Будеш найматися — най пишуть тобі одразу кондрат[55]. Без того папіря і не ступай до роботи. Гей, знаю я тих здирків, закляли би ся! Візьмуть на роботу, а коли їм захочеться, та будь здоров, Іване, ти нам не треба!.. Гей, небоже, не дай ся обдурити. Гадкуйся, бо пани своє знають, а ти мусиш про своє міркувати…
Терка лише кліпала густими віями та дивилася в землю.
— Не забудь про мене, Іванку!..
— Не забуду, ластівочко!..
І знову зацвів той день, як уперше тулилися одне до одного…
Іван обняв подушку та й пірнув головою у теплий сон.
Коли трамваї почали привозити ранок у вагонах, Іван уже сидів на крайчику ліжка, роздивлявся речі, котрі принесладля нього Вероніка: чиста випрасована білизна, старі поношені ногавиці, чорні, підтоптані, топанки-черевики. Весь свійстарий домашній одяг спакував у торбину і віддав на зберігання Вероніці.
— Айбо дивись, аби не пропало, — попросив дівчину, — бо там моя святочна сорочка…
Лише Терчину хустину залишив при собі.
На розмальованих стінах висіли всякі картини: великі і малі. Ліворуч у кутку — велике дзеркало. Іван підійшов до нього та аж стенувся: перед ним стояв другий, інший хлопець, бо себе ніколи не бачив таким. Хіба що у відро з водою іноді заглядав. Та там лише бачив свій ніс та розпелехані кучері. «Ось який я у чужій сорочці, у панському платті!»