Гайді. Гайді. Пригоди тривають

— Доброго ранку, сусіде!

Старий здивовано підняв голову, підвівся з крісла та відповів:

— Доброго ранку і вам, панотче! Прошу, якщо панотцеві не бридко на твердому ослонові, — підсунув до пастиря свій стілець.

Священик сів.

— Як давно вже я вас не бачив, сусіде!

— Та і я вас! — у тон йому відповів старий.

— Я прийшов, бо маю розмову, — продовжив священик. — Думаю, ви вже, мабуть, здогадалися про що я хотів побалакати. Хочу почути ваші міркування.

Він замовк і глянув на Гайді, котра стояла коло дверей і уважно розглядала нову з’яву.

— Гайді, йди, дитино, до кізок, — сказав старий. — Можеш взяти для них трішки солі, почекай там на мене.

Гайді відразу вийшла надвір.

— Дитина ще минулої зими мала піти до школи. Ну а цієї то вже й поготів, — сказав гість. — Пан учитель нагадував вам двічі, а ви ніякої відповіді не дали. Які у вас наміри щодо дитини, хотів би я знати, сусіде.

— Я маю на меті — не пускати її до школи, — коротко відповів Вуй.

Канонік здивовано витріщився на старого, який із впертим виглядом сидів на лаві, схрестивши руки на грудях.

— І що з неї в майбутньому стане? — оговтався він.

— Нічого. Вона росте собі на славу, пізнає світ спілкуючись із козами та птахами. З ними їй добре, і від них вона нічого злого не навчиться.

— Але дівчинка не козеня і не пташка, вона — людська дитина. Від таких приятелів вона не вчиться як нічого злого, так і нічому доброму. Вона взагалі нічому не вчиться. А дитина у тому віці, який найсприятливіший для цього. Я до вас, сусіде, прийшов, щоб заздалегідь попередити: до наступної зими через літо та осінь маєте час опам’ятатися і залагодити все. То була остання зима, що мала просиділа неуком. Наступної — має кожного дня ходити до школи.

— Мала нікуди не піде, — вперто стояв на своєму старий.

— Та невже немає нічого, що вас від вашої свавільності відвернути може? Такого, що приведе вас на путь істини. Невже й надалі в своїй упертості будете робити нерозумні вчинки? — помалу розпалявся панотець, — ви були в далеких світах, багато на своєму віку побачили і багато чому могли навчитися. Досі я таки вважав вас, сусіде, за більш розсудливу людину.

— Так що, — відповів старий, у його словах почало вчуватися роздратування, яке наростало, — панотець собі думає, що я наступної зими виставлю з самого рання малу дитину на лютий мороз та завірюху, аби вона пішла до школи? Через глибокі сніги, дві години додолу і по ночах — дві години догори? Маю посилати дитя зимою до школи, та в нас деколи, як закрутить люто снігом, обліпить з ніг до голови, дорослий дихати не годен, задихається, а восьмирічна? Нехай отець собі пригадає її матір Аделаїду, як та слабувала: сомнамбула, припадки мала, може, і малій нехай те саме буде? Та нехай хто хоче приходить, нехай спробує мене змусити! Піду з ним до будь-якого суду і тоді побачимо, що з того примусу буде!