Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
Потім враз прийшли відомості, що й піший Батуринський полк, який стояв в Умані постоєм, теж відправляється на війну. Тьоті, які принесли ці вісті, дуже плакали. Мама заплакала теж. Юра ніяк не міг збагнути — чого? Картинки в журналі «Нива» були прекрасні. Наприклад, «Подвиг протопопа Преображенського»: на чолі купки руських солдатів з довгими чорними бородами і з рушницями на руку піп з бородою ще довшою і хрестом в руках жене перед собою незчисленні полчища відступаючих японців… Або ще — атака славних руських козаків на банду хунхузів[39]: роти викривлені набік — «ура!», коні зіщулені й неспинні — вперед, шаблі — мов сонячний зблиск, голови хунхузів — мов бризки по стінах. Потім генерали в орденах, бородаті солдати в папахах, поля до обрію завалені трупами і високо понад ними — в туманному мареві тихої ночі — м'який привид прекрасної, лагідної, доброї жінки. І невеличка зелена гілочка у цієї жінки в руках — гілочка миру. Мабуть, відгонити мухи, вирішив про гілочку Юра.
Батько Соні Яснополянської, яка жила навпроти, був у тому полку капітаном і теж від'їздив на фронт. Соня відразу ж загорділа і ні з ким із «штацьких» не хотіла гратися. Коли ввечері капітан Яснополянський проходив по вулиці, вертаючись з полку, Юра вибігав за хвіртку, ставав посеред тротуару і застигав з роззявленим ротом і вилупленими очима, поки капітан не минав його і не зникав за дверима своєї квартири.
— Молодий чоловіче! — сказав одного разу капітан. — Ви можете проглинути мене, а мені треба їхати на війну воювати.
Юра захлопнув рота, і вуха запашіли в нього жаром. Після цього випадку він стежив уже за капітаном здаля, крізь щілинку в паркані.
За кілька днів полк, вирушив на станцію.
Було страшно весело. Попереду їхав бородатий офіцер на сірому коні. За ним — теж на конях — ще кілька офіцерів, і поміж них на довгому держалні — великий кольористий прапор. Далі — серце Юрине заколотилося — з хрестом у руці, теж верхи, в довгій чорній спідниці і з широкою чорною бородою їхав, безперечно, сам протопоп Преображенський, і Юра мало не кинувся вслід за ним, мама ледве стримала його за руку. Але тут почалося вже таке, що Юра зразу ж забув за протопопа Далі за протопопом ішов найперший, найголовніший, найстарший офіцер. Це було зразу видно. Замість шаблі, в руках у найстаршого офіцера була тільки невеличка паличка, якою він безперестанку командував, але його беззаперечно слухали всі. А найголовніше — як же йшов цей офіцер! Він ішов не так, як всі. Він ішов — задом наперед. Так, так — задом наперед!
Потім вже йшов оркестр і грав. Барабанів було аж восьмеро, і вони тріскотіли страшно. Великих барабанів було два, і вони бухали, немов гармати. Потім були всякі труби — малесенькі, як свищики, і такі величезні, що їх не можна було тримати в руках і треба було нести на плечах, а то й обкручувати довкола тіла. Ці труби, обкручені довкола тіла солдатів, рохкали особливо гучно і здорово. І те, що ці солдати, які змогли зігнути так величезні труби і обкрутити їх довкола себе, беззаперечно скорялися паличці найстаршого офіцера, який ішов задом наперед, — це вразило Юру остаточно.
Юра виліз на придорожній стовпчик і замахав руками з усіх сил. Мама стояла ззаду зовсім тихо і не заважала Юрі. Юра махав весь час, поки проходили мимо одна за одною роти солдатів з рушницями на плечі, шинелями через плече і ранцями за плечима. З передостанньою ротою пройшов і Соні Яснополянської батько. Йому Юра замахав особливо ретельно і гаряче. Все це було надзвичайно весело…
Нарешті хтось торкнув Юру за плече. То була мама.
— Досить, Юрок, — лагідно сказала мама. — Не махай вже, ти повикручуєш собі руки…
— Мамо! Чого ж ти плачеш? — здивувався Юра.
Мама справді плакала. Ах, ці вже жінки! їм би тільки плакати… Жінок Юра починав уже зневажати. Але мама — маму, звичайно ж, ні. І тому були особливо прикрі ці безпричинні й незрозумілі мамині сльози. Юра спересердя навіть тупнув ногою.
39
Xунхузи (китайськ. червонобородий) — назва учасників збройних банд, які діяли у Північно-Східному Китаї до перемоги революції.