Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя
- Автор: Денель Яцек
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: КОМОРА
- ISBN: 978-966-97403-6-6
- Переводчик: Андрій Бондар
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя». Краткое содержание книги:
Батько, син і онук: три монологи, в яких оповідається одна й та ж історія.
І один шедевр: намальований на стінах пристановища самітника, «Дому Глухого» під Мадридом, монументальний цикл «Чорних картин», який є ключем до того, що відбулося між Франсиско, Хав’єром та Маріано — і що дотепер відбувається в багатьох патріархальних родинах.
А я працював далі й уперше в житті відчував, що справді малюю — у ліжко я впав утомлений, як водонос, спітнілий, липкий, з руками, ще замащеними фарбою, хоч і намагався малювати якомога чистіше й акуратніше; гігант висмоктав із мене всі сили — я творив його, але не з нічого: з якихось життєвих флюїдів, які надавали йому сил, а мене ослаблювали.
Наступного дня я навіть не одягнувся нормально, накинув лише сорочку, кітель і побіг до майстерні; лише наказав Ґумерсінді позбирати звідти мій учорашній одяг, щоб я його не замастив, коли буду шарпатися за мольбертом. Кілька пензлів у мене геть засохли — бо я також, як нехлюй, упав у ліжко, не прибравши після себе; але інші вдалося врятувати, і тепер, використовуючи навпереміну то великі пензлі-щітки, то тонкі, як патик, я видобував колоса з темряви. Наступні шари фарби формували велике, атлетичне тіло, щоразу більше заокруглюючи його на великих м’язах, надаючи йому три виміри; з одного боку — мідні, грубі полиски на засмаглій шкірі, з другого — темні тіні й сплутані патли на голові; син землі у своїй первісній силі постає вищим за вершини Піренеїв і показує французикам, хто тут ким буде правити, хто кого битиме, хто кому не підскочить вище носа.
В обід батько, який працював десь у місті, прислав свого помічника Асенсіо Хулію принести йому трохи сієнської фарби, скипидару і лляної олії — Хулія ввійшов, кивнув мені головою й заходився обшуковувати шухляди та переглядати полиці; але раптово в цьому порпанні він підняв очі, немовби тільки тепер усвідомив, що я малюю. Хав’єр Ґойя, посміховисько для всіх, художник, який не намалював жодної картини, стоїть біля мольберта в кітелі й на полотні чотири на чотири фути не так навіть малює, як відливає великий пам’ятник, створює гіганта, який викликає серед великої армії такий переполох, що навіть не мусить повертатися великим обличчям до тих олов’яних солдатиків, не мусить їх ні змітати залізною рукою, ні здувати; достатньо його присутності, плечей широких, як гірське пасмо, кулачища великого, як божевільня.
Бабаки (Los Chinchillas). Серія «Капричос».
X
«Твій малий малює», — написав мені на папірчику Хулія. А я йому кажу: «Що ти мелеш, Рибалко», бо ми називали його Рибалкою, по батькові, рибалці. А він мені пише: «Я не мелю, він малює». «Що?» — запитав я. Бо що він міг малювати? Ну, що? Ну, я питаю, що ж він міг малювати, нероба, що лежить цілий день на боці, як баба, і все, чим він займається, — це перегортання сторінок у книжечках. «Піди поглянь», — написав Хулія. Тож я наказав йому завезти мене на Калле-де-лос-Рейес. Грюкаю у двері, мені відчиняє якась нова служниця і щось бурмоче. Запитую: «Де хазяїн?». А вона знову щось бурмоче і не хоче мене пускати — ну, я її на тому порозі мало мацати не почав. Але часу не було, тож ловлю її тільки за руку, отут, ближче до цицьки, й кажу: «Я — батько хазяїна, а тепер замість патякати покажи мені, де хазяїн, бо я ненавиджу балакучих бабів!» Вона заткалась і показує, що він, мовляв, у майстерні. Я забіг туди, стрибаючи через дві сходинки, маючи увесь час силу в литках і стегнах, заходжу — і справді. Стоїть скурвий син біля мольберта, здригнувся, бачу, що здригнувся, але вдає, буцімто мене не помітив, мовляв, він такий начебто зосереджений. Добре, нехай і так буде. Я підкрадаюся немовби збоку — і справді сучий син. Малює. Уже закінчує. Трохи схоже на мою підробку, кольори розтікаються, коні страшні, але хай уже. Йому ніколи не вдавалися тварини, і мені, правду кажучи, також; я міг набазграти будь-який портрет, але від самої думки про кінний портрет я аж пітнів. Якби король замовив мені кінний портрет цілої родини, то я б, мабуть, луснув; один кінь — це вже занадто, і так у ньому ніщо ні до чого не пасує, зад, як м’яч, голова худа, невідомо звідки ростуть ноги, кара Господня. Я дивлюся, дивлюся, він мене весь час бачить і знає, що вже не може вдавати, що не бачить, тож показує, що все-таки бачить. Що він немовби здивований. І жестами показує. А я дивлюся, мружу очі, роблю міну і кажу: «Гииии… гииии… таааа…».