Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя
- Автор: Денель Яцек
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: КОМОРА
- ISBN: 978-966-97403-6-6
- Переводчик: Андрій Бондар
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя». Краткое содержание книги:
Батько, син і онук: три монологи, в яких оповідається одна й та ж історія.
І один шедевр: намальований на стінах пристановища самітника, «Дому Глухого» під Мадридом, монументальний цикл «Чорних картин», який є ключем до того, що відбулося між Франсиско, Хав’єром та Маріано — і що дотепер відбувається в багатьох патріархальних родинах.
Але кому можна довірити такі підозри? Навіть собі самому важко, а що вже казати про інших. Хіба що прибережному очерету, каменю, ложці. Терплячим предметам. Тож я ходив по дому, з кімнати до кімнати, і не міг знайти собі місця; бувало, що я півпошепки промовляв до книжок і до табуретів, до подушок і до підсвічника. Хотів піти до сповідника — але хіба можна сповідатись у чужих гріхах? Щонайбільше в несправедливості власних підозр. Але ж я не знав, несправедливі вони чи, навпаки, якнайсправедливіші. Ні дім, ні місто, ні луги й ліси за містом, куди я вибирався в довгі подорожі, нічого не могли пояснити — літо було стигле, набубнявіле, все дозрівало й приносило плоди: важкий від соку виноград падав у кошики засмаглих селянок, сливи тріскалися від соку, як на глум — і я, вихований у Мадриді, раптом став там чужим гостем, що звіюється вітром і розпачем з місця на місце.
А тим часом живіт ріс і в ньому дозрівало щось, що я мав полюбити, хтось, кого я мав полюбити — і, водночас, із кожним днем я відчував до цього твердого м’ячика, до цього неприродного здуття нехіть, що межувала з ненавистю; я радий би був зазирнути вже всередину й перевірити, чиї в дитини очі — мої чи його, волосся чорне чи каштанове, брови підняті чи м’яко спадають до куточків очей? Я не міг на неї дивитись і, водночас, не міг відірвати очей від щоразу більш випнутої кривизни живота. Я не розмовляв із нею, і вона перестала зі мною розмовляти — і я знову дратувався, чи то від делікатності почуттів, чи то від негативного ставлення до мене й докорів сумління, що вона заплямила наші простирадла найпаскуднішим видом зради, що замастила їх гидотою?
Іноді ні сіло ні впало в мені так закипала кров, що я на півслові підводився з-за столу, кланявся дружині й виходив надвір, бо інакше з моїх вуст почали б виливатися найпаскудніші слова, як чорні помиї, бризкати на скатертину, на полумиски, гасити свічки смердючою жовчю. Іншим разом мені здавалося, що вона до мене ніжна й делікатна, але я одразу ж запитував себе, чи це не продумана гра, яка має мені замилити очі? Я був розгублений. Полегшення знаходив лише в рахуванні тижнів і днів до пологів.
Урешті-решт, настав цей пополудень, коли ми послали з усіх ніг по акушерку і знесли зі слугою з горища старе родильне крісло, яке колись приїхало сюди з Калле-де-Десенґаньо, після чого з очевидної причини його так ніколи й не забрали на Калле-де-Вальверде, і в якому з’явився на світ я, а також шестеро моїх братів і сестер, пожертих згодом ненаситним часом.
Я сидів у бібліотеці, впираючись ногами в заслінку коминка, й упіймав себе на тому, що слухаю крики Ґумерсінди з певним задоволенням — я аж засоромився від цієї думки й одразу знову взявся за читання, але це було неможливо. Ні галас, ні гонитва думок не дозволили б мені й далі спокійно читати — зрештою, за якусь мить прибігла служниця з криком: «Мій пане, син, син, у вас народився син!», а я зірвався на рівні, перевернувши стільця, й помчав нагору. «Син, — крикнув я, — покажіть мені сина!» Акушерка подала мені згорток, маленький вузлик, у якому лежала дитина, як дві краплі води схожа не на мене, а на мого батька.
«Він навдивовижу подібний до дідуся, — промовив я серйозним голосом, багатозначно, аж Ґумерсінда розплющила одне око, — цікаво, цікаво…» — «Та де там цікаво, — протестує одразу акушерка, поправляючи подушки дитині й матері, — діти завжди більше схожі на дідусів і бабусь, ніж на батьків. Це завжди видно, ну, хіба що можна підгуляти на стороні (вона голосно засміялася, роблячи вбік якийсь непристойний жест, якого я точно не побачив). Я приймала такі пологи, ох, приймала. Ви, пане, мусите радіти, що бачите схожість на родичів, бо схожість, хоч би й на діда, — це завжди ґарантія того, що малий плоть від плоті, кров від крові».
Але мене це аж ніяк не заспокоїло.
Не знаю, просто не можу збагнути: як можна було бути аж настільки байдужим до народження свого первородного сина? Я в день народження мого Антоніо спочатку танцював від радості на вулицях, а потім так напився, що два дні не приходив додому, бо не мав сил у ногах. А цей — як холодна риба: ввійшов, запитав, чому дитина не схожа на нього, і вийшов.
А хіба ж можна було не помилуватися цими чорними очками, цими маленькими пальчиками, ніжками, як маленькі перлинки? Я зм’якнув, як масло. Вже того дня, коли, спізнившись, прибіг на Калле-де-лос-Рейес і, перестрибуючи через дві сходинки, як молодик, піднявся на другий поверх, я знав, що у світ прийшла маленька людина, яку я полюбив не менше за власного сина.