Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя

Можливо, якби я був змушений вставати з ліжка й одягатися, щоб Маріано та Ґумерсінда не померли з голоду, як багато людей у Мадриді й усій Іспанії, яких щоранку збирають на вулицях, у сінях і власних ліжках, закидають на двоколки, а з двоколок скидають до братських могил — я вставав би, одягав сорочку й штани, черевики та сурдут, і йшов на якусь роботу. Але змушений я не був. Навіть лежачи догоричерева, я мав зі спадку по герцогині, з королівської пенсії за непродані комплекти і пластини «Капричос» і з щомісячних «додатків» від батька стільки, що ми могли утримувати дім майже на такому ж рівні, як і перед війною; навіть під час найсильнішого голоду не буває так, щоб комусь не захотілося продати свій окраєць хліба, останній буряк, мішечок гороху. Ми спромоглися навіть найняти для допомоги з Маріаніто двоюрідну сестру Ґумерсінди, яку її чоловік Ісідро Вейсс, вгодований єврейський ювелір, вигнав за неморальну поведінку — одного дня мені навіть спало на думку, що, можливо, це мене б вилікувало. Зловити б її, відомо, що вона не безневинна, бо за безневинність той ювелір її з дому б не вигнав, приперти до стіни, задерти спідницю… я уявив собі це докладно, а потім лежав у ліжку й міркував, що на мене найшло? Чи не той самий дух, що сидить у старому? Я бачив її потім мало не щодня, коли вона ходила по дому і гризла яблука з маленьким хлопчиком на руках — старший залишився з батьком, молодшого їй змайстрували, мабуть, у чужому ліжку — від самої думки, що я міг би її зачепити, мені ставало неприємно. Бідна, залякана жінка, яка не мала б чим нагодувати малого, якби Ґумерсінда не піддалася на намовляння моїх батьків і не змилувалася над нею.