Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя
- Автор: Денель Яцек
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: КОМОРА
- ISBN: 978-966-97403-6-6
- Переводчик: Андрій Бондар
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя». Краткое содержание книги:
Батько, син і онук: три монологи, в яких оповідається одна й та ж історія.
І один шедевр: намальований на стінах пристановища самітника, «Дому Глухого» під Мадридом, монументальний цикл «Чорних картин», який є ключем до того, що відбулося між Франсиско, Хав’єром та Маріано — і що дотепер відбувається в багатьох патріархальних родинах.
Страшенно скис цей хлопчина. Страшенно. Ні бе ні ме, розмовляти не хоче, виходити з дому не хоче, ледь у кріслі ворухнеться, щоб махнути мені головою для привітання. Може б, він з’їздив на якісь розваги, кажу я Ґумерсінді, пополювати, побачити шматок світу, поїсти чогось смачного за межами Мадрида, де все таке важке і каменем лежить у шлунку… чи це не старість? Колись я з’їдав цілу курку, запивав повною бутлею, а на додачу — шматок чорізо в червоному вині, фрукти, паштети, зо два келихи міцного хересу, і ще міг розважатися до світанку, танцювати або дуріти. А тепер з’їм кілька кавалків шинки — і стає мені так важко, що аж мушу подрімати. Інша справа, коли я з Мартіном на полюванні… ах, тоді я їм за двох, а вдвох ми їмо за чотирьох, видно, мені свіже повітря йде на користь, може, врешті-решт, як великі вельможі, відкласти трохи грошенят і собі купити щось на березі Мансанаресу, самому вирощувати фрукти й садити овочі, як батьки та батьки батьків?
Те, що народилося, росло. Принаймні так я тепер це собі пояснюю, бо з багатьох років свого життя я не пам’ятаю нічого або майже нічого. Знаю, що Маріано був малий — але не пам’ятаю ні його плачу, ні обличчя, тільки довгі порожні дні, які проминали непомітно. Я прокидався, вбирався у приготований служницею одяг, бо якби мені довелося вибирати самому, я б увесь день не зумів прийняти так багато рішень; їв — без апетиту, але й без неприємних відчуттів, так, немовби мився або взував черевики; таке собі — чергова річ упродовж дня, яку треба переписати з колонки «зробити» до колонки «зроблене».
Ґумерсінду я іноді бачив. І бачив, як вона змінюється — повільніше за дитину… так, цікаво, що я пам’ятаю швидкість, з якою дитина оберталася з новонародженого в немовля, з немовляти — в малюка, з малюка — у хлопчика і так далі, але не пам’ятаю, як змінювалося його обличчя, окрім, можливо, застиглого виразу, який знаю з портрета і який нині постає перед моїми очима як справжнє обличчя за всі ці роки; Ґумерсінда змінювалася повільніше, але також незворотно, точнісінько, як і я. Її губи стали менш рожевими, обличчя втратило дівочу свіжість — так, я знаю, що порівняння з квіткою здається очевидним, але волів би цього уникнути; шануймося — стегна розпухли, стали ширшими і м’якшими, як виросле тісто на стільниці, прикрите шматиною, щоб не обсихало. Не сказав би, що це видовище викликало в мене відразу. Але воно також мені анітрохи не було потрібне.
Іноді мені здавалося, що вона нічого не розуміє і є безневинною. Іншим разом — що чудово знає, про що йдеться, і тільки вбирає шати безневинності; в такі дні я не міг на неї дивитись. Я не міг цього розв’язати і не хотів цього розв’язувати.
Мати поволі ставала старою жінкою. Вона повторювала ті самі плітки багато разів, із більшим ніж колись зусиллям спиналася сходами, дедалі рідше їй хотілося ходити зі служницею на ринок і приносити нам дині чи обскубаних гусей. Батько обростав славою — він уже давно намалював великий портрет короля з цілою родиною, а також решту його бажаних і небажаних родичів: коханця королеви, опасистого Ковбасника Ґодоя, певна річ, як Князя Миру, що приліг на болі битви під час «помаранчевої війни», його нещасливу дружину, бліду графиню де Чинчон, але й — для рівноваги — його коханку Пепіту Тудо, та ще й двічі: один раз одягнену, а другий — голу, так, що коли натиснути спеціальну кнопку, одне полотно пересувалося, показуючи друге, і Ґодой міг мало не в магічний спосіб досхочу роздягати свою богиню…
Усе це мене анітрохи не цікавило.
Коли Ковбасник заборонив кориду, я сказав, що віддам усі гроші до останнього мараведа, які від нього отримав, щоб йому голобля опадала щоразу, коли він побачить голу Пепіту… як же ж я зрадів, почувши, що коли заколотники проголосили кінець його правління, він сидів, як груба миша, під стосом старих килимів півтора дні, без краплини води, маючи з їжі лише окраєць хліба, який він викрав зі столу, накритого для вечері!