Роман юрби
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Роман юрби». Краткое содержание книги:
Часом Вася влаштовував з Раєю маленькі свята; от і цього разу купив у місцевої самогонниці Красношапочки пляшку за п’ять каребе, і вони ту пляшку за вечір випили. Це робив Вася Равлик, може, і з сентименту, бо коли сиділи отак підхмелені, пригадував оті проводи (пригадав і цього разу) у військо Митька Гілляки, де вони й зустрілися. Тож і сьогодні Васі Равлику стало приємно, і він щось про те солодко забалакав, а потім тис Раю за коліно, гладив їй стегно і ніяк не міг начудуватись, яке холодне в неї тіло. По тому вивів її у садок, і уявив танцюристів, і насварився на Шурку Куксу за те, що так нечемно волочив у темряву свою напарницю, а потім запускав руку Раї під поділ і ошпарювався її холодом.
– Слухай, Рай! – сказав він п’яно. – А ти не спустилася з неба?
– Ха-ха! – засміялася Рая.
– Нє, ти мені признайся, – ледве ворочав він язиком. – Може, тебе ці, ну як їх, ну планетяни, ік! Ну, може, ці об’єкти, що там, сама знаєш, літають, газети про це пишуть, ік! Не оттуда тебе, таку малахольну скинули?
– Ха-ха! – сміялася Рая.
– Ну, чого ти мене ніколи не обіймеш, – совав він обличчям по її плечу. Чого ти, знані, така, як льод, коли ти не ота, з планетян, ік! Ну, обніми мене, мармузя, ну, цьомкни, ік!
Байдуже повертала видок і цмокала його в щоку.
Хапав її руки й клав на плечі.
– Пригорни мене, сироту, – казав п’яно. – А то встану й піду, ік!
Тримала руки як поклав, але його до себе не пригортала.
– Не вмієш обійматися?
– Це ти сам роби! – відказувала спокійно.
– А зроблю! – казав він і м’яв її, як шматок глини, і вона, як той-таки шматок глини, не опиралася і лишалася холодна, як глина, і йому ставало від того більно-печально, і зорі в його очах розросталися, так само холодні й чужі.
– Глянь, які звьозди! – казав він і тицькав пальцем у небо. – Ти з котрої прилетіла?
Але Рая вже й не сміялася. Сиділа темна й мовчазна, безрушна й холодна й ніби спала. Тоді він, розчарований і ображений, уставав і йшов у кінець саду, чавлячи по дорозі равликів, які повилізали на стежку, і равлики ті хрупали під його капцями й перетворювались у твань. А він ставав на краю саду над невеличким урвищем, мочився з тою урвища, і зелений місяць заливав йому очі, одежу, обличчя, перетворював його в отаку величезну зелену істоту, може, і в жабу, а може, це він так погано про себе думав. Чув за собою шум кроків, заправляв штани й понуро чекав.
– Чого ти пішов? – спитала за спиною Рая.
– Ік! – гикав він. – Ніхто мене в цьому світі не любить.
Вона мовчала. Стояла поруч тінню й ані пари з вуст.
– Ти мене хоч любиш? – питав він.
– Ну да, – сказала.
– Обійми мене й поцілуй, бо наб’ю! – люто прошепотів.
Вона поклала йому на плече руки і чмокала, відпечатуючи на щоці криваву вісімку. І та вісімка холодила йому щоку, і не був він з того задоволений.
– Скажи, чого тебе чортицею звуть? – спитав раптом.
– Не знаю, – відгукнулася вона смутно. – Так мене звуть.