Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
Невдовзі поляки підійшли до Білої і біля села Верхове знову стали станом — в очікуванні посланців від Лжедмитрія.
«Вважається, що Марина Мнішек відразу ж прийняла правила гри і «признала» самозванця своїм чоловіком. Але джерела прямо свідчать про протилежне, суперечачи поширеній думці про її готовність жертвувати всім заради одного честолюбства і збереження царських почестей. Присутність Марини Мнішек у Тушинському таборі була вигідна перш за все тушинському «царю Дмитрію». Вона підтверджувала в очах решти країни істинність і «легітимність» знову чудесно врятованого царя Дмитрія Івановича. Конрад Буссов, який на той час опинився в таборі другого самозванця, писав, що тільки в Тушині було отримано вістку про перехоплення цариці посланими для цього людьми і про те, що вона знаходиться в дорозі під Москвою, був влаштований салют. «Дмитрій... зрадів і розвеселився, наказав випалити кілька разів із великих гармат, а всі ратники по всьому таборі мали на знак радощів 3 чи 4 рази вистрелити з мушкетів та інших рушниць».
Полковник Олександр Зборовський, перехопивши Марину Мнішек біля Волги, повіз її в табір Лжедмитрія II. Але дорогою до Тушина, де тоді була ставка Лжедмитрія II, заїхали в Любениці, що неподалік Царевого Займища, де тоді стояв табором польський гетьман Ян Сапега. Як свідчить «Щоденник Яна Сапеги», а його вели гетьманові секретарі, 19 серпня 1608 року гетьман особисто зустрів царицю. Зустрів її з усім пошанівком, як і належить зустрічати царицю, — Марина лишилася задоволеною. Більше того, на честь прибуття Марини Мнішек гетьман влаштував огляд свого війська. Воно криками вітало царицю, яка стояла разом з гетьманом на узвишші. Проходячи мимо узвишшя, полки віддавали честь цариці і гетьману.
Потім був обід, тости виголошувалися за царицю й гетьмана.
Марина лишилася задоволеною.
— Наче побувала вдома, у Польщі, — казатиме вона розчулено.
Після недовгих гостин цариця далі рушила в супроводі гетьмана, який вирішив особисто її відвезти в Тушино, до царя Дмитрія. Крім людей полковника Зборовського, царицю також супроводжували ще й воїни гетьмана Сапеги. Це було не зайвим, адже тоді на дорогах Московії нишпорили цілі зграї різних підозрілих людей, які видавали себе за вольних козаків і грабували села, що траплялися їм на шляху.
Вирушили через Можайськ і Звенигород, погода була гарна, і Марина перебувала в доброму гуморі. Дорогою вона отримала листа від Дмитрія і, як зазначатимуть джерела, «тому її милість була рада».
По дорозі гетьман розважав царицю своїми великосвітськими балачками, ще й радувався, що цар Дмитрій так чудесно врятувався тоді, під час бунту в Москві 17 травня і тепер уже не віддасть нікому престолу і керувати царством буде «більш належним чином». Обоє вони тоді — і цариця, і гетьман — щиро вірили, що цар Дмитрій таки й справді врятувався. У крайньому разі були переконані — особливо Марина, — що її в Тушині чекає «істинний цар». Вона тоді навіть не підозрювала, навіть думки не припускала, що все не так. Зовсім, зовсім не так.
Всю правду на той час знав лише воєвода Юрій Мнішек, у якого не було ані найменших сумнівів, що в Тушині зовсім інший Дмитрій. Але про це він з обережності й словом не прохопився перед дочкою — а раптом вона відмовиться їхати в Тушино? Тому вирішив покластися на руське «авось»: якось, мовляв, воно вирішиться. Саме собою. А поки що дочка хай перебуває в надії, що в Тушині її чекає істинний цар.
Про те, що воєвода знав усю правду, писав ще автор «Бельського літопису»: «с вором тушинским он (воєвода) сложился заодин, и назвал того вора тушинского опять царевичем Дмитрием Ивановичем, и дочь свою Марину отдал ему в жены место. И всей рати воровской и в Тушино полякам и литве и русским ворам, и изменникам, и казакам, умысля с тушинским вором и забы крестьное целованье и своего обещанья, и объявил воровски, преступя крестное целованье, что будтося то прямой царевич Дмитрей Иванович, а его зять».
Ставлячи на нового самозванця, який вдавав із себе «царя Дмитрія», воєвода Мнішек, як і його спільник посол Олесницький, добре знали, що цар Шуйський (на той час він ще був при владі) більше двох років не протримається, трон під ним вже хитається, і не сьогодні-завтра він просто злетить з нього. Та й Московське царство було на той час ослабілим, так що повернутися до Кремля у них був шанс. Зі свого боку «цар Дмитрій», відразу ж як з’явився в Стародубі й відкрився, що він «істинний цар», шукав підхід до воєводи Мнішека і до Марини Мнішек. Хто, хто, а він добре розумів, як непросто йому буде грати свою роль і вдавати з себе «істинного Дмитрія» та переконати підданих у правдивості своєї легенди. Якщо взагалі можливо — без визнання Мариною його своїм, істинним чоловіком, себто царем Дмитрієм.