Сестри Річинські. (Книга перша)
- Автор: Вильде Ирина
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Сестри Річинські. (Книга перша)». Краткое содержание книги:
— І що мама доброго наробила б своєю чесністю? — запитала Катерина з погрозою в голосі. — Хай мама краще не втручається між нас. Я хочу, щоб мама допомагала мені грішми… спочатку, а зрештою, я вже сама собі дам раду.
Оленині очі навіть змінили колір від здивування:
— Я… тобі… грішми? А де ж я маю гроші? Що ти, доправди?
— Мамо, — стиснула її Катерина за руку так, що Олена не могла рухнутись з місця. — Мамо, — повторила тьмяним голосом, — я знаю, що мама має дорогоцінності. Я знаю, — упередила скоренько, бо побачила, що материні очі стали аж скляні від переляку, — що то мамині дорогі пам'ятки, але тут не йдеться тільки про мене. Йдеться і про маму. Головним чином про маму, а потім про дівчат! Чи мама здає собі справу з того, що чекало б їх, якби мама перенеслась кудись на передмістя і відразу опинилась на становищі бідної удови по священику? На кого вони тоді можуть надіятись? На слюсарів хіба… Інше ж, як будуть при нас… До Філька приходитимуть товариші… І взагалі то ліпше товариство, — розуміє мама?
Дорогі пам'ятки!..
Майже всі дорогоцінності, які мала Олена, подарував їй Аркадій ще тоді, коли він вірив, що йому пощастить зломити її пасивний опір і здобути собі її серце.
Скільки разів вибирався в інтересах до Львова чи Варшави і завжди привозив щось з коштовностей.
Потай ховав подарунок їй під подушку і вранці разом з нею дивувався, звідки те взялось.
Не вимагав подяки собі, але на одному настоював і ніколи того добитися не міг: щоб хоч раз показалась йому, оздоблена тими коштовними подарунками.
Відмовлялась, наївно посилаючись на те, що болить голова і тому вона не буде добре почуватись у тих прикрасах; іншим разом пояснювала відмову непорядками в домі. Не хотіла, мовляв, на прозаїчному тлі виступати у такій пишності.
— То тебе не тішить все те? — питав Аркадій засмучено. — А я, дурень, цілу дорогу мріяв, що зробив тобі приємність.
Олена червоніла і заперечувала не дуже переконливо:
— Чому, тішить мене, і то навіть дуже, але тепер не час на те. На це свій час. Почекай тільки…
Іноді вірив Аркадій у той щасливий для нього час, іншим разом махав тільки рукою.
Олена не тільки вірила, а навіть бачила той час.
Вона була вже старша. Ні… ні… не стара, боронь боже! Діти повиростають так, що зможе їх під чиєюсь опікою залишати вдома. Тоді вибереться вона з Аркадієм на карнавал до Львова.
І тоді, власне, приоздобиться найкращими своїми дорогоцінностями.
Сама попросить Аркадія справити їй чорне, підбите білим атласом манто, облямоване горностаями.
Передумувала і прикидала в мріях: не буде це біла сукенка в польові рожі.
Ні. Мала це бути чорна, довга, з високим коміром і великим вирізом сукня. Мала робити Олену ще стрункішою, ніж була з природи.
Коли появиться в залі, то панове навперейми розпитуватимуть, звідки приїхала і хто та елегантна дама.
Орест Білинський теж не впізнає її, але саме він наважиться запросити її до лансієра…
Мрії давним-давно вивітрилися з голови, але дорогоцінності залишились, як пам'ять не про людину, а про мрії…
І сьогодні позбутись тих дорогоцінностей означало б те саме, що відкраяти шматок власної душі.
Що залишиться їй, коли позбавить себе навіть своїх мрій, що стали спогадами, не бувши ніколи дійсністю?
— Дорогоцінності мої… І коли від них, як ти кажеш, залежатиме моє добро, то вже хай краще буде мені зло і дорогоцінності будуть при мені…
Катерина примружила очі, мов кіт. Щось гостроприкре повисло на мить у повітрі і розпливлось разом із запахом резеди навколо батьківської могили.
— І що мені з мамою робити? Мама не думає реально. Я не знаю, що з мамою… Мама так як би не жила в дійснім світі, а снила. Це — страшне.
Олена не відказала нічого. Опустила на обличчя жалобний серпанок і підвелася з ослона:
— Ходімо вже, бо стає холодно…
Катерина не квапилась.
Пошпортала ще біля квітів, почистила ліхтарі. Вона вважала, що, навпаки, потепліло, бо вітер ущух.
Повертались не головними воротами, а стежками — мимо братнього кладовища, де горбились могили невідомих солдатів ще з чотирнадцятого року.
Цілу дорогу обидві мовчали.
Як завернули на вулицю Куліша, Олена відстала.
Катерина подумала, що, може, у мами розщіпнулася сумка, як це часто траплялось.
Та Олену примусила зупинитись нова думка: а що ж, як вона, не допомігши дорогоцінностями Катерині, справді зійде до становища вдови-жебрачки?
Знала таку одну, що влітку і взимку ходила в солом'яному капелюсі, і коли хто, було, почастує її, недоїдки страв пакувала у свою помпадурку: мовляв, треба про бідних не забувати, згадувати про них…