Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
Таким яскраво й виразно видимим не бувало місто ніколи. Навіть морозяного зимового дня воно залягало, постійно повите фіалковим і рудуватим серпанком пари і диму. Тепер же дим мляво клубочивсь лише з димаря електрички. Це було не живе місто, а сама панорама — мальовнича й мовчазна. Ні гудків паровозів, ні відгомонів з депо, ні стукоту моторів з естакади, ні клацання буферів з запасних колій і парків. Місто було німе.
Це було журно й тривожно.
— Хтось іде, — сказала Катря, — і, здається, військовий. — Вона мерщій підійшла до Зілова, взяла його під руку і поклала йому голову на плече.
Справді, стежкою вгору на пагорб прямував австрійський патруль — два солдати з гвинтівками за плечима. Вони стерегли підступи до міста навіть удень. Зілов обійняв Катрю за стан і схилив свою голову зверху на Катрину. Під рукою тріпотів у диханні гнучкий дівочий торс, волосся пахло простим милом і молодою шкірою. Серце в Зілова забилося частіше й гучніше.
— Не хвилюйтеся, — мовила Катря тихо. — Пусте… Який чудовий краєвид! — млосно й дзвінко сказала вона. Патруль був уже в двадцяти метрах.
Краєвид і справді був чудовий. Вся райдуга барв грала перед очима, внизу. Густо-зелені луки, плантації червоногарячих маків, жовті крайки шляху з густизни баранків, сині смуги лісу на горизонті, руді глинища вздовж залізничного насипу, густо-блакитні осоки понад струмком, чорна рілля у яру. Над усе половіли жита — з правої руки, і ясно зеленіли сходи на бурякових плантаціях — ліворуч.
Патруль підійшов, і, обминаючи закохану пару, солдати вигукнули собі на сміх якесь брутальне слівце. Катря обійняла Зілова теж і сховала обличчя в нього на грудях. Адже для закоханих світ неприсутній. З-під руки Катря зірко стежила за патрулем.
Коли солдатські спини зникли за поворотом до насипу, Катря випросталась і тихо засміялась.
— Ви читали Золя[351], Зілов? Це, як його, забула назву! Ах, чорт!.. Ловіть! — раптом скрикнула вона і, зірвавшись, кинулася бігцем з горбка. — Не наздоженете! Не наздоженете! — Вона прудко летіла просто вниз, де під схилом починався грабовий перелісок.
Зілов змахнув руками, підстрибнув і вихором кинувся навздогін. Катрин дзвінкий сміх пурхав попереду нього, немов окремо, відірвавшись і відставши від дівчини.
Але наздогнав Катрю він тільки аж на узліссі. Вона впала в моріг — висока трава враз поглинула її, тільки залишила шматок білої матроски — і не могла вже сміятися, задихана, затиснувши серце. Зілов стояв над нею, тяжко відсапуючи.
— Чудово! — нарешті змогла вимовити Катря. — Ви теж любите бігати? Завтра, як повернемось, приходьте до Вахлакових, будемо грати в горюдуба. Гаразд? Прийдете? — Катря звелася, обтрушуючи травинки. — І Шурка буде. Здається, для вас це не байдуже? — кокетливо зиркнула вона. Але Зілов сердито почервонів. Що йому Шурка? Катря заляскала в долоні. — Ага, ага! За горою вовк, вовк. Сірі, білі, волохаті — скоріше до хати! — І, знову зірвавшись, стрімголов ринулася в гущавину грабової зарослі.
Під високим старим грабом, одиноким в цій молодій гущавині, Катря спинилася і почекала на Зілова. Коли він підійшов, вона взяла його за руку.
— Ну, давайте. Сорок. Напрям на яр. З правої руки має бути кущ шипшини. З лівої — «под лежачий камень вода не течет». Раз, два, три, чотири…
Вони пішли об руку, як на прогулянці, рівним неквапним кроком.
— Тридцять дев'ять, сорок. А де ж?.. Ага, ми взяли трохи вбік. Бачите?
— Так. Дуже просто.
Вони звернули вліво і спинилися над великим каменем, що виступав з землі. Це був, очевидно, вершок великої підземної скелі. Вузенький струмочок обтікав його, вигинаючись майже зашморгом. Катря відступила крок, розігналася і перестрибнула рівчачок.
— Ось і він!
Зілов перестрибнув і собі. Вони спинилися над трухлявим пнем старого граба. На хвилинку обоє замовкли. В лісі було тихо. Ледь-ледь шаруділи верхів'я грабків та де-не-де порипували, схрестившися, молоді стовбури. Катря сіла і нахилилася над пеньком.
— А що, як там гадюка! Брр! — зірвалася вона. — Я не можу! Нізащо! Суньте ви!
Зілов усміхнувся і, схилившися, просунув руку в корчі під пеньком.
— Єсть!
Він добув невеличку бляшаночку з-під ментоло-евкаліптових таблеток «Вальда». Знявши покришку, він вийняв вчетверо згорнутий папірець. Катря нахилилася йому через плече, нетерпляче витягуючи шию. Зілов розгорнув.
Впоперек папірця було всього кілька рядків. Якби не написано їх поспішним письмом та хімічним олівцем, то найбільше були б вони подібні до оголошення на останній сторінці газети, там, де дрібним шрифтом друкуються попит і пропозиція праці:
351
Золя Еміль (1840–1902) — французький письменник, автор багатьох романів, зокрема 20-томної серії «Ругон-Маккари» (1871–1893), в яких з великою реалістичною силою зображені соціальні суперечності.