Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)
- Автор: Льюис Клайв Стейплз
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Книжковий клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-617-12-7122-7
- Переводчик: Віктор Шовкун++
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)». Краткое содержание книги:
Одного дня двоє братів і дві сестри Певенсі потраплять у Нарнію — чарівну країну одвічної зими, населену фавнами і наядами, гномами і єдинорогами, добрими велетнями, драконами і звірятками, що вміють розмовляти… Тоді здійсниться давнє пророцтво про чотирьох людських дітей, які сядуть на трони величного Кейр-Паравелю, настане Різдво, повернеться лев Аслан, буде переможена Біла Чаклунка — а чарівні пригоди триватимуть…
— Отакої! — сказав Трясогуз, потираючи руки. — Ти тільки подивися — до чого серйозні хлопці! Якщо вже вони мене не напоумлять, виходить, я невиправний. Ні, все так — все це мені тільки на користь. Ой, а он той, з вусами, як у моржа, — сміхота та й годі! А он той…
— Ану, вставайте! — наказав ватажок землюків.
Робити було нічого, і наші мандрівники підвелися і взялися за руки. У такі хвилини завжди хочеться відчути руку друга. Землюки ж оточили їх з усіх боків і стояли, переступаючи з ноги на ногу, а точніше, з лапки на лапку; лапи в них були великі й м’які, в кого з десятьма пальцями, в кого з дванадцятьма, а в кого й того більше.
— Кроком руш! — скомандував доглядач, і вони пішли.
На чолі процесії простував найвищий троль. Він ніс довгу жердину з величезною кулею на кінці. З кулі лилося холодне мерхле світло. У цьому безрадісному світлі наші герої розгледіли, що опинилися в справжнісінькій печері. Її нерівне склепіння набувало найнеймовірніших обрисів, утворюючи тисячі вигадливих фігур, а кам’яна підлога йшла дедалі глибше і глибше. Джил мало не зомліла: вона боялась темряви, а підземель і поготів. Вони йшли і йшли, а печера ставала щораз нижчою й нижчою, поки нарешті троль зі світильником не став убік, а інші тролі (крім найменших), нахилившись, пірнули по черзі в невелику чорну шпарину — і тут Джил стало зовсім не під силу.
— Я не полізу туди! Ні, не можу! Нізащо! — впиралася вона.
Землюки на це нічого не сказали, а лише опустили списи й направили їх на неї.
— Спокійно, Поул, — закликав її Трясогуз. — Великі тролі навряд чи полізли б у цю щілину. Отже, далі вона ширша. І потім, знаєш, чим хороші підземелля? Тут не страшний дощ.
— Та зрозумій ти, я просто не можу! — скаржилася Джил, глитаючи сльози.
— А як мені було там, на краю прірви, пам’ятаєш, Поул? — нагадав Бяклі. — Іди вперед, Трясогузе! Джил за тобою, а я піду останнім.
— Гаразд, — погодився простоквак і опустився на всі чотири. — Поул, чіпляйся за мої п’яти, а ти, Бяклі, за її. І тоді нам усім буде легше.
— Легше?! — здійнялася Джил, але все ж присіла навпочіпки й поповзла, допомагаючи собі ліктями.
Місце було і справді кошмарне. Повзти доводилося на животі, й важко сказати, як довго це тривало… може, хвилин п’ять, а може, й тридцять п’ять. А ще тут було дуже спекотно і парко. Джил задихалася. Аж ось нарешті вдалині з’явилося сіре світло, і хід розсунувся вгору і вшир. І незабаром змоклі, брудні, змучені, вони опинилися в печері, та такій величезній, що спершу навіть не зрозуміли, що це печера. Її наповнювало якесь сіре сяйво й незвичайний світильник землюків більше не був потрібен. Від цього сяйва хилило на сон. Під ногами слалося щось м’яке, схоже на мох. А ще тут росли якісь рослини, а може, то були й не рослини — важко сказати. Але їх було багато. І були вони високі та гіллясті, немов дерева, але пухкі і в’ялі, як гриби. І на ліс це не було схоже, бо ці дерева не дерева, не знаю, як їх і назвати, росли рідко, як у парку. І світло (зеленкувато-сіре) йшло, напевно, від них та від моху, але було воно слабким і не сягало склепіння печери.
Тепер бранців вели тихим, якимось сонним залом. Тут панувала атмосфера щемливого смутку, але не безрадісного та безнадійного, а тихого та світлого, неначе сумна музика.
Дорогою вони побачили безліч незнайомих звірів. Ті лежали нерухомо, і Джил не могла зрозуміти, чи то вони сплять, чи то неживі. Були вони, головним чином, драконоподібні та кажаноподібні — навіть Трясогуз бачив таких уперше.
— А вони що, тут і водяться? — звернувся Бяклі до доглядача. Той, здавалося, дуже здивувався, що з ним заговорили, але відповів:
— Ні, всі ці звірі з Білого світу. А до нас, у Темне королівство, вони потрапили через печери та тріщини. Багато хто сюди спускається, та мало хто повертається під сонце. Кажуть, коли настане кінець світу, вони прокинуться.