Останній пророк
- Автор: Мосендз Леонід
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Либідь
- ISBN: 978-966-06-0778-1
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Останній пророк». Краткое содержание книги:
Для широкого кола читачів.
Не менш дивовижними видаються пуританські мовні претензії до Володимира Винниченка й Миколи Хвильового: їхня мова, мовляв, засмічена русизмами, що свідчить про їхній вроджений москалізм (Хвильовий — він же ніякий не Хвильовий, він — жах! — Фітільов!); вони, мовляв, мислять по-російському, а потім перекладають себе на українську. Отакої! Пізно нам сперечатися з Романом Бжеським і Леонідом Мосендзом (та й про що тут сперечатися: про виражальні засоби літературної мови, способи характеризування персонажів, іронічну гнучкість авторового стилю тощо?), але пошлюся на статтю їхнього сучасника такої ж долі — Богдана Стебельського — «Українізми в творах Миколи Гоголя і русизми в творах Миколи Хвильового». Ось пасаж із неї: «Русизми Хвильового служать як засіб стилю, і він ними послуговується, подібно як Гоголь українізмами. Подібність є ще й у тому, що так само як закидали Гоголю „незнання російської мови“, а українізми як продукт „українського думання“, подібні закиди падають в сторону Миколи Хвильового, русизми якого приписуються тим же причинам, що українізми Гоголя. Тим більше що крім лексичних українізмів у першого та таких же русизмів у другого, являються морфологічні та синтаксичні позначення впливів згаданих мов. Одначе… послуговуються вони: Гоголь українізмами, а Хвильовий русизмами для окреслених цілей, для озброєння персонажів їхніх творів такою мовою, яка б створила найбільш реальну дійсність атмосфери, якою вони віддихають і при допомозі якої автор міг би перенести в ту дійсність читача» (Стебельський Б. Ідеї і творчість. Торонто, 1991. С. 219).
Ще один поважний літературознавець у діаспорі — Юрій Бойко — не без підстав говорив про вплив Миколи Хвильового на Юрія Липу та Олега Ольжича (Бойко Ю. Вибране. Мюнхен, 1971. С. 128).
Завдяки компетентності й тверезій позиції більшості інтелектуалів діаспори антихвильовістська атака (а по суті атака проти найяскравіших представників відродження 20-х років) захлинулася, і в діаспорі було збережено, видано, досліджено великі культурні цінності, які почасти повернулися в Україну, а почасти ще ждуть своєї черги…
Повертається до нас і нетерпимий до інакодумців Леонід Мосендз, хоч поки що не так власним словом, власними текстами, як в інтерпретаціях літературознавців. Уже праця Ігоря Набитовича та наведена в ній бібліографія, яку він уклав, свідчили про поважний розмах нашого «мосендзознавства». І цей науковий інтерес до творчості Леоніда Мосендза не вичерпується. Велику наукову конференцію, присвячену йому, провів 2009 року Вінницький державний педагогічний університет ім. Михайла Коцюбинського. Матеріали конференції були опубліковані у збірнику «Естетика і поетика творчості Леоніда Мосендза» (Вінниця, 2010) — близько сорока доповідей, а також дещо із публіцистичної та епістолярної спадщини Мосендза. Наведена у збірнику бібліографія праць та відгуків про автора (укладена знов-таки Ігорем Набитовичем) містить 237 позицій.
Кілька доповідей на конференції було присвячено різним аспектам роману «Останній пророк». Ураховуючи це, а також те, що в нашій публікації текстові роману передують давній ґрунтовний вступ Богдана Кравцева і сучасна розвідка Елеонори Соловей, мені немає потреби говорити тут про вже обговорені загальні питання творчості Леоніда Мосендза, зокрема й роману «Останній пророк». Залишається тільки виступити в ролі читача, який звертає увагу зблизька на конкретний матеріал — «тіло» роману (а може, тим самим трохи і його «душу»).
Насамперед постає питання: якою була творча мотивація, що змусила автора — в тяжко драматичний для його народу та його самого час, за обставин украй несприятливих — звернутися до далекого й початково мало знаного йому життя передхристового Ізраїлю? Престижність біблійних та євангельських тем? Той обов'язок перед рідною літературою, про який говорив Юрій Клен у статті про «вісниківську квадригу»? Можливість зосередитися на вічних питаннях буття і духу? Потреба в героєві великої міри, який діє в масштабах історії, здатен вершити в цих масштабах долю свою і свого народу? Може. Але можна припустити, що жодного з цих мотивів і всіх їх разом не вистачило б, щоб «вирвати» письменника з того повсюдного кипіння пристрастей, тривог, жахів війни та її тривання в побуті й душах, — серед якого він жив. Були, мабуть, ще якісь мотиви й причини, дуже особисті: в сенсі постійності, виношеності, неочевидності — такі, що завдають «наскрізну» напругу певній думці. І це таки було, і це прочитується в раніших публікаціях Леоніда Мосендза.