Марш Радецького та інші романи

Я думав про Елізабет. Відколи я побачив цісарський маніфест, в голові мені стояли дві думки: про смерть і про Елізабет. Я й досі не знаю, яка з них була сильнішою.

Зникли і були забуті перед лицем смерті весь мій безглуздий страх перед кпинами моїх друзів. Несподівано, вперше у своєму житті, я відчув у собі мужність визнати свою власну так звану слабкість. Певна річ, я вже здогадувався, що легковажну зарозумілість моїх віденських приятелів пом’якшить чорний блиск смерті і що в годину прощання, такого тяжкого прощання, не могло бути жодного місця для жодних глузів.

Я міг би з’явитись у золочівський додатковий призовний пункт, до якого був приписаний візник Манес і куди збирався зголоситися мій кузенок Йозеф Бранко. Проте в цьому вчинкові крився б намір забути Елізабет, своїх віденських друзів і свою матір, якнайшвидше добувшись найближчої станції смерті, якою й був провід додаткового призовного пункту в Золочеві. Адже почуття міцної дружби пов’язувало мене і з моїм кузеном Йозефом Бранком, і з візником Манесом Райзіґером. Що ближчала смерть, то моє почуття ставало щирішим і чистішим, наче тоді, коли, зіткнувшись із тяжкою хворобою, раптом стаєш прозірливий і тямущий, і то такою мірою, що, незважаючи на страх, скруту й передчуття нелюдських страждань, проймаєшся гордою втіхою, що нарешті ти пізнаєш і це, серед страждань ти пізнаєш і щастя, і радітимеш, бо задовго до того знав ціну тому пізнанню. Людина надто щаслива у хворобі. І я був тоді щасливий, поставши перед великою хворобою світової війни. Я міг дати волю всім своїм гарячковим фантазіям, які звичайно притлумлював. Я був вільний, і на мене чигала небезпека.