Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
– Полохливий ти, ой, полохливий, – невесело пожартував Крамовий, повторюючи давнi слова Крупяка. – Бачив, як ти з лiжка галушкою ляпнув.
Незадоволення зразу ж насупило рухливе обличчя Омеляна: не любив, коли хто-небудь, хоч краєчком, зачiпав його самолюбство.
«Теж хоробрий знайшовся», – презирливо вiдтягнув назад нижню губу.
– Чого ж смiливий по ночах блукає?
– Лиха година заставила, – Крамовий лантухом упав на стiлець, схопив голову руками. Почувши на собi доторк мiсячного промiння, одсунувся од столу в темний куток.
– Що трапилось? – тривожно запитав, не спускаючи очей з пожовтiлого, як старе сало, обличчя Крамового.
– Кошовий нарiзався. Докопався до багатьох справ… Сьогоднi мене з партiї викинули. Боюсь, щоб iще дiло далi не пiшло…
– От тобi й твоя хвалена обережнiсть. На Горицвiтовi спiткнувся?
– I без нього пеньки знайшлися. Ти ще не знаєш Кошового.
– Та трохи знаю, – задумався Крупяк. – Тобi вже тут у районi не всидiти.
– Сам знаю. До тебе на пораду прийшов.
– В лiси на якийсь час пiдеш? Це поки щось краще вигадаю.
– Хоч дiдьковi в зуби.
– Тiльки там робити доведеться. Сокирою махати.
– Сокирою махати? – спохмурнiв Крамовий. – Така праця не по моїй комплекцiї – жир розтечеться… Менi що не робити, аби не робити.
Крупяк засмiявся: '
– Зате й грошей гребнеш! к там одна хитра артiль.
– Це в лiсництвi? В Шкаварлиги?
– В нього ж. Ти звiдки знаєш?
– Доводилось чувати.
– Це погано, – занепокоївся Крупяк.
– Не бiйся: вiд вiрних людей чув. До Шкаварлиги менi йти не з руки.
– Ну, доведеться знайти мiсце в торговельнiй сiтцi… Недалеко звiдси є затишний куток. Це б я завтра перескочив туди, та всi кошти розтринькав на непередбаченi видатки.
– У мене знайдеться дещиця. Тiльки обладнай дiло скорiше, – глухо промовив Крамовий i кинув на стiл кiлька позеленiлих червiнцiв.
– У землi лежали. Аж тхнуть вiльгiстю… Це часом не з мiнiстерських фондiв? – примружився Крупяк. Але Крамовий тiльки засопiв невдоволено, не можучи простити собi, що всi паперовi грошi вгатив на купiвлю нової садиби.
Свiтанком Крамовий вийшов на шлях, щоб машиною добратися до нового затишного кутка. Тiльки дiйшов до перехрестя, як йому на плече лягла важка рука.
– Пане Крамовий, не туди прямуєте!
Пiдiйшла легкова машина. Лантухом гнилого м'яса упав на сидiння колишнiй служака петлюрiвського мiнiстерства. Вiн не чув, як бiгла машина уперед, бо все його життя та розбовтана каламуть думок тягнулися назад i безнадiйно обривались у в'язкому минулому…
XXX
Бiля iвчанського берега Карпо кусачками розгриз ланцюг, вiдштовхнувся веслом, i дубок тривожно заклекотiв на густiй смолистiй хвилi. Василенко невдало гребнув важкою опачиною – i обшивка обiзвалася глухим вибухом, що надовго повис над водою.
– Тихше, ти… нетелепо, – засичав Карпо, обережно ворушачи веслом напiвсонне плесо.
Попереду переливалися пурпуром вогнi електростанцiї. Обминаючи яснi стовпи, притерлися до самого берега. Василенко, зiщулившись, занепокоєно прислухався до кожного звуку.
– Лi-лi-лi, хлi-лов, – спiвала вода перед дубком i з шипiнням розсипалася на вузькiй каймi димчасто-сизого пiску.
Притишений величний берег так мiцно вiяв пахощами, як вiє тiльки перед дощем. З темряви урочисто випливали великi стоги, весела розсип копиць i, кружляючи, вiдпливали назад, начебто луг був не лугом, а мовчазною рухливою рiкою.
З напругою протиснулись через косу i обережно причалили до трав'янистого вигнутого зазубня; на ньому, як на тарiлцi, височiв стiжок. Карпо зразу ж люто пiдскочив до нього i вилами зiрвав йому гордовиту гостроверху шапку. Неначе живий, заворушився, зiтхнув стiжок, хлюпнув розпареною хвилею.
– Сiно ж яке. Чай!
Легко метнув вилами; прохромлений верх копицi розстелився на днi дубка.
Неначе шулiка, з розгону налiтав Карпо на стiжок, немилосердно шматував i розтягував його, не забуваючи гостро косувати настороженими очима. Розгарячився. До спiтнiлого тiла прилипала труха, мурашками поколювало насiння трав – мов живе, ворушилось i стiкало до поясницi. Але не було часу обтруситися.
Над самим обрiєм заколивався тривожний сполох: далека блискавиця не прорвалася крiзь хмари, тiльки вихватила їх iз пiтьми, освiтила покрученi лiнiї окрайцiв. Спросоння щось пробурмотiв грiм, скотився на землю i знову задрiмав. Якийсь нетерплячий шматок хмари, мов пригорщею зерна, недбало сiйнув тяжкими краплинами, i обманена риба почала частiше розколювати чорне плесо.