Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
Це були дрiбнi краплини на зелених листках буднiв, одначе Григорiй не мiг обiйтися без них, як не обходиться людина без хлiба чи води. З проникнення в найдрiбнiшi турботи дня складалося тверезе вiдношення до працi та людей, приходили новi роботящi задуми, i вони, мов надвечiрнє сонце, єднали сьогоднiшнє з прийдешнiм.
Над сизою вiд роси долиною все нижче опускався вечiр, пригинаючи молодика до неясних обрисiв хатiв. Бiля рiвчака Григорiй наздогнав Софiю. Задуманими очима подивилася на нього дружина i мовчки пiшла по кладцi, що, вигинаючися, розбудила занепокоєний плескiт.
- Софiє, чого ти така? – охопив на тому березi тонкi плечi дружини.
– Сьогоднi, Григорiю, вiд мене двох найкращих дiвчат забрали, – тихо промовила, тiснiше притуляючись до чоловiка.
– Як забрали?! – аж зупинився, обурений i лихий,
– Ти не кричи. Ланковими їх поставили. Сказали, що виросли в мене дiвчата. Хай бiльше дiло пiднiмають.
– Он воно що, – заспокоївся Григорiй. – I ти боїшся, що не впораєшся зi своєю роботою?
– Нi, з роботою впораємося. От тiльки на душi у мене так, як у матерi, що вiддає своїх дочок: i радiсно i тривожно… Вiдлетiли вiд мене мої горлицi… Завтра новi прилетять…
I навiть голос у Софiї став на диво схожий на материний, переснований втiхою i тихою печаллю.
XXVIII
Свирид Яковлевич, не заховуючи свого задоволення, слухав чiткi вiдповiдi Леонiда Сергiєнка. А той, i сам почуваючи свою силу, так «рiзав», начеб строєвим кроком карбував гомiнку землю. Навiть звiдкись у голосi знайшлися солiднi басовi струни, i Леонiд особливо натискав на них, коли громив троцькiстiв, бухарiнцiв, зiнов'ївцiв та iншу погань.
– Досить, Льоню. Коли так на iспитах будеш вiдповiдати, то п'ятiрка тобi по iсторiї ВКП(б) забезпечена. Порадував старого, – схвально промовив Мiрошниченко, пiдводячись з-за столу. – В добру путь, Льоню. Будь достойним командиром. Пильнуй, щоб нiяка гадина не пiдповзла до нашого серця.
– Постараюсь, Свириде Яковлевичу!
– Знаєш, як неспокiйно тепер у свiтi…
– Знаю, Свириде Яковлевичу…
Помовчали.
– Кажеш, алгебра тебе непокоїть?
– Тiльки вона. – Леонiд глянув у вiкно i здивовано вигукнув: – Ой, Свириде Яковлевичу! Пропав ваш вiдпочинок: свiтає!
– Невже розвидняється? От тобi й маєш! I не помiтили, коли нiч пройшла. Ти чого з Кушнiрем нiяк не помиришся?
– Скупий вiн рицар. Поговорiть ви iз ним, щоб не притискав копiйку там, де не треба. Ми, комсомольцi, краще хотiли зробити: збудували б пару дубкiв i сiно зразу б пiдвозили на заготовчий пункт. Не прийшлося б конi перед жнивами морити чи горюче витрачати. Економiя – економiєю, а розмах треба ширший мати.
– Вiрно, комсомольське плем'я. Тiльки, гляди, не вiддасть вiн за тебе дочки, – засмiявся Мiрошниченко.
– Це ми ще побачимо! – рубанув зопалу i почервонiв.
– Ну, Льоню, я в МТС їду, а ти прямуй додому – вiдпочинь.
– Нi, я в колгосп. Сьогоднi возовиця починається.
– Зараз же менi додому! Чуєш?
– Слухаюсь! – витягнувся по-вiйськовому i через хвилину невинним голосом запитав: – Свириде Яковлевичу, от ви приїдете в МТС, то вiдпочиватимете?
– Саме тепер завалюсь спати! Що видумав!
– А як же я можу завалитися спати. У вас же школу проходжу!
– Не люблю неслухняних учнiв. Тебе куди пiдвезти?
– На поле. До стайнi.
Машина, розводячи зелений свiт, легко пiшла по вогких од туману i роси колiях. Свiтання мiнилося з кожною хвилиною, широкими повiвами перемiщувало барви i тiнi, потiм враз бризнуло промiнням, i над обрiєм на золотих вервечках загойдалися парашути хмарин. Дiвочою рукою кликала до себе просвiтлена налита нива, мерехтiла сережками i тихо спiвала землi колискову.
Та вже прокидалася земля.
За житами басовито обiзвався трактор i розбудив перепiлку. Перебравши ногами теплi крапчастi крашанки, вона комусь проспiвала: «спать пiдем» i здивовано повела сiрою голiвкою в бiк дороги.
В червонiй хусточцi, як саме свiтання, iшла на поле молода ланкова, i вслiд за нею пухнастий шлях обсiвався квiтами невеличких дiвочих слiдiв. Два вже лiтнiх бригадири, сперечаючись i розмахуючи руками, пiдiйшли до зеленої повенi жита i – наче в рiку пiрнули – зрiдка над колоссям зачорнiє картуз, та й знову нема. Бiля Бугу незадоволеним киргикан-ням кажар обiзвалися сiножатки, а потiм застрочили рiвно, ритмiчно, вiдганяючи од берега табунець червонооких ниркiв. До лугу, мов квiтник, помчала машина з дiвчатами, i широка пiсня довго розтiкалася над блискавицями дорiг.
«Припiзнився трохи», – оглянувши поле, Леонiд сiв на воза, розкрив алгебру.