Вершник без голови
- Автор: Майн Рид Томас
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Вершник без голови». Краткое содержание книги:
Це один в найпопулярніших пригодницьких романів широковідомого англійського письменника XIX ст., у яких веливодушність і благородство протистоять злу й насильству.
Тепер лишалося тільки якось прилаштувати голову, бо її теж треба було забрати. Я підняв її з землі і спробував зняти капелюха, але він не подався — голова так розпухла, що сомбреро наче приросло до неї. Упевнившись, що голова не випаде, я перепустив ремінець крізь пряжку капелюха і прив'язав його до луки сідла. Після цього можна було й рушати.
Я сів на коня вбитого юнака, гукнув на свого мустанга, щоб біг слідом, — він до цього звичний, — і ми поїхали в напрямі селища. Та не минуло й п'яти хвилин, як мене вибило з сідла, і далі я вже нічого не пам'ятаю. Коли б не це, я не стояв би тепер тут перед вами, у кожному разі — в такій прикрій ролі.
— Вас вибило з сідла? — здивовано запитує суддя. — Як же це сталося?
— Чисто випадково, а точніше — з моєї власної необережності. Сівши на чужого коня, я не завдав собі клопоту взяти в руки поводи. На своєму коні я звик обходитися без них, бо завжди підганяв його тільки голосом і коліньми. Отож не подумав навіть, що може статися така пригода.
Тільки-но ми рушили, як кінь піді мною раптом чогось злякався й сахнувся вбік, а тоді погнав шаленим чвалом. Я сказав «чогось», але насправді добре знав, чого він злякався. Повернувши голову, він побачив ззаду, на спині другого коня, оту страхітливу постать, що за ясного світла, — а на той час уже зійшло сонце, — могла перелякати не тільки його, а й кого завгодно.
Я схаменувся й хотів ухопити поводи, але не встиг до них дотягтися, як кінь уже мчав щодуху. Спершу це не дуже стривожило мене, та, власне, зовсім не стривожило. Я гадав, що ось-ось візьму поводи і легко спиню коня. Але виявилося, що взяти їх не так просто. Вони зсунулися вперед, майже до самих вух коня, і щоб дістати їх, мені треба було налягти коневі на шию.
Силкуючись ухопити поводи, я не дивився, куди несе мене кінь. І тільки коли щось гостре дряпнуло мене по щоці, помітив, що він звернув з відкритої дороги і скаче крізь зарості. А далі я вже не мав часу не те що роззиратися довкола, а й пробувати дістати поводи. Я ледве встигав ухилятися від гілля акацій — від тих колючих лап, що ніби заповзялися вхопити мене й стягти з сідла. І все-таки я прихитрявся якось обминати їх, хоч був уже добре подряпаний.
Одначе знайшлася така перепона, якої я не зміг обминути. То була гілляка великого дерева, що про-стяглась поперек стежки, та ще й зовсім низько, десь на рівні моїх грудей. І якраз під ту мить мій кінь знов чогось злякався і, сахнувшись убік, промчав просто під нею.
Куди він поскакав після того, я вже не берусь казати. Гадаю, ви всі знаєте це краще за мене. А я можу сказати тільки про себе: що залишився лежати під тим деревом із забитою головою і болісно розпухлим коліном, — але дізнався я про це десь годин аж за дві, не менше.
Коли я прийшов до тями, то побачив, що сонце вже високо на небі, а в повітрі наді мною кружляє велика зграя грифів. З того, куди вони витягали шиї, я зрозумів, яка здобич їх принадила. Ті бридкі птахи, а також дедалі нестерпніша спрага спонукали мене піти геть звідти. Але, звівшись на ноги, я виявив, що не можу йти. Та яке там іти — я ледве-ледве стояв.
Залишатися на місці означало напевне загинути, принаймні так мені тоді здавалося. Ця думка змусила мене напружити всі сили, щоб дістатися до води. Я знав, що недалеко має бути струмок, і де поповзом, а де спираючись на грубий саморобний костур, таки добувся до нього.
Втамувавши спрагу, я відчув полегкість і невдовзі по тому заснув. А коли прокинувся, то побачив навколо себе койотів. Їх було щось із півсотні, і хоч спочатку, знаючи, які то полохливі тварюки, я не злякався, дуже скоро мені довелося змінити свою думку про них.
Вони бачили, що я знесилений, і це додало їм сміливості напасти на мене. І трохи згодом вони таки напали — враз усією зграєю, кидаючись один поперед одного. А я не мав ніякої зброї, крім ножа, — та й то щастя, що він лишився при мені. Коли б я не мав і його, ті тварюки роздерли б мене на шматки і зжерли. А з ножем у руках я міг відбиватись і, коли мені щастило добре вдарити, навіть поранити декотрих із них на смерть. Так я вбив їх, гадаю, щонайменше п'ять чи шість.
І все ж таки та сутичка мало не коштувала мені життя. Я втратив багато крові й зовсім знемігся. Ще трохи — і хижаки здолали б мене, але все вирішив несподіваний щасливий випадок. Та мені хочеться думати, що то був не випадок, а воля самого провидіння,