Вершник без голови
- Автор: Майн Рид Томас
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Вершник без голови». Краткое содержание книги:
Це один в найпопулярніших пригодницьких романів широковідомого англійського письменника XIX ст., у яких веливодушність і благородство протистоять злу й насильству.
Те, що робить відставний капітан, збоку видалося б досить дивним. Він витягає з піхов мисливський ніж, відгортає край серапе над грудьми вершника без голови й нахиляється до нього, так ніби хоче встромити гостре лезо просто йому в серце.
Рука з ножем уже занесена. Здається, ніщо не може відвернути удару…
І все-таки удар спинено. Його спиняє вигук із-за дерев, а в наступну мить з'являється й той, хто гукав. Це Зеб Стамп верхи на своїй кобилі.
— Облиште цю гру! — наказує він і швидко простує до Колхауна крізь низький чагарник. — Облиште, хай вам чорт!
— Яку гру? — розгублено озивається відставний капітан, крадькома ховаючи ніж у піхви. — Що за дурниці ви верзете? Ця тварюка зачепилася за кущ. Я боявся, щоб вона знов не втекла, й хотів перерізати їй горлянку… для певності.
— А, он воно що… Ну, як на мене, то різати горлянку ні до чого. Навіть і для певності можна обійтися без крові. Ви ж мали на думці горлянку коня, так я зрозумів?
— Та звісно, що коня.
— Атож. Бо вершникові хтось уже зробив таке — якщо це людина. А ви як гадаєте, містере Колхауне?
— Хай йому чорт, не знаю, що й думати. Я ще не встиг подивитися на нього. Оце тільки-но сюди під'їхав… Сили небесні! — вигукує Колхаун, прикидаючись страшенно враженим. — Та це ж таки людина!.. І вона мертва!
— Що мертва, то мертва. Та й де б їй бути живій без голови на плечах. Під покривалом же голови немає, га?
— Ні… Здається, ні. А хіба може бути?..
— А ви підніміть трохи, побачимо.
— Я не хотів би до нього торкатись. Такий він з біса страшний…
— Побий мене грім, хвилину тому ви його начебто не боялися. Що це на вас раптом напало?
— Н-ну… — затинається Колхаун. — Я дуже розпалився, женучись за ним… Був лютий на цю бісову тварюку й хотів покласти край її вибрикам…
— Ет, хай так, — уриває його мову Зеб. — Ось зараз я сам погляну… Еге-е ж, — провадить він, під'їжджаючи ближче й роздивляючись на ту дивну постать. — Еге-е ж, ваша правда, це тіло людини. Мертве й геть заклякле… Слухайте! — вигукує він, піднявши край серапе. — Та це ж той, чийого вбивцю сьогодні судять! Ваш двоюрідний брат, молодий Пойндекстер. Це він, Богом присягаюся!
— Здається, справді він… О небо, це таки він!
— Боже правий! — веде далі Зеб, нібито дуже здивований цим відкриттям. — Ну й загадкова ж історія! Та, як на мене, нам нема чого тут довго розмірковувати. Найкраще буде одвезти його до селища, просто отак як він є, в сідлі. Тримається він начебто міцно. Та й коня цього я знаю і гадаю, що він піде з моєю худобиною без довгих умовлянь… Ану, старенька, нагадай йому про себе. Ну, ну. Хіба ти не впізнаєш свого давнього знайомого? Хоч воно й не дивно: йому, бідоласі, останнім часом добряче перепало. Мабуть, і Забув уже, коли його чистили…
Мисливець говорить, а тим часом його кобила і гнідий мустанг, на якому сидить мертвий вершник, торкаються одне одного мордами й приязно форкають.
— А що я казав! — вигукує Зеб, виплутуючи з куща поводи гнідого. — В парі з моєю кобилицею він любісінько потягнеться туди, куди й ми. Отож зовсім зайве різати йому горлянку, щоб він не втік… Ну що ж, містере Колхауне, — провадить він, крадькома позирнувши на відставного капітана, щоб побачити, яке враження справили його слова, — чи не думаєте ви, що нам слід зараз же й їхати? Мабуть, суд ще триває, а коли так, то, може, й ми будемо там потрібні. Здається мені, оце в нас тепер такий свідок, що зможе враз прояснити всю справу, і мустангера або повісять, або ж виправдають — скидається більше на друге… То ви готові їхати назад?
— Ну звісно. Ви ж самі кажете, що лишатися тут далі немає сенсу.
Зеб рушає перший, ведучи поряд упокореного гнідого мустанга. Той не опирається, а навпаки, начебто радий товариству.
Колхаун їде позаду — повільно і як добре придивитися, то видимо знехотя. На крутому повороті, де стежка огинає купу дерев, він спиняє коня і, здається, міркує, чи їхати йому далі, чи погнати назад. На обличчі в нього відбивається внутрішнє сум'яття.
Зеб Стамп, не чуючи позад себе тупоту копит, розуміє, що його супутник зупинився. Він притримує свою кобилу, повертається і допитливо дивиться на відставного капітана. Побачивши його збуджене обличчя, мисливець одразу здогадується, в чому річ. Не кажучи й слова, він знімає з плеча свою довгу рушницю й кладе її на згин лівої руки, так щоб першої-ліпшої миті взяти напоготів.
Отак він і сидить у сідлі, втупивши очі у відставного капітана.
Старий мисливець мовчить, та слова й не потрібні. Цілком досить і того жесту. Він виразно промовляє: Ану спробуй поверни!»
Колхаун удає, ніби нічого того не помітив, але добре все розумів і мовчки рушає далі. Та тепер йому вже не вільно їхати позаду. В старого мисливця виникла цілком певна підозра, і хоч він її не виказує, проте знаходить привід пропустити свого супутника вперед, а тому лишається тільки скоритися.