Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
А Роксолана-Параска тим часом кричала пошепки Михайлові:
— Пусти!
— А дулі! — вже знаючи її звичай і спосіб висловлюватись, мужньо відповів Роксолані новоспечений сотник, тягнучи Купиху далі, до куреня якогось чи до копиці сіна, що мріла ген, поміж деревами.
— Облиш, дурнило! — на чарівних низах чудового контральто благала Роксолана, бо ж не могла вона, не прохолонувши від щирих зусиль звести в могилу свого шлюбного мужа, здатись на перше пізнання цьому хлопцеві, незайманому, коханому й жаданому, — не могла ж вона, не сміла, і зовсім не тому, що взяла верх найпростіша доброчесність: вона просто боялася зіпсувати недосвідченому Кохайликові перше від себе враження.
— Покинь, бо закричу! — благально шепотіла вона.
Але Михайлик, знаючи вже її натуру, вважав те за прихований заклик, за нехитре заохочення до рішучої дії, а тому тяг її далі, в садок, щоб мерщій розтоптати в собі все те гарне, що тримало його останні два дні в безугавнім польоті.
Він кинув пані Роксолану під мокру після дощу копичку, та нападав невміло, і Параска досить легко раз, і вдруге, і втретє долала невчасне зазіхання на її шлюбну вірність.
Несподіваний опір, звісна річ, розпалював Михайлика до сказу, і зовсім не тому, що він поклав собі негайно стати в гарячім ділі справжнім козаком, ні, ні, — його владно штовхала в обійми цієї хижої панійки тільки образа на кохану Подоляночку, тільки бажання все зробити задля того, щоб не лишилось повернення до першої, до чистої любові, і, повірте мені, читачу, все це було тільки виявом розпачу та безнадії, а не шуканням пригоди, розваги чи звичайною хіттю.
— Чого це тобі так раптом приспічило? — відбивши черговий напад, лукаво поспитала Роксолана. — А що ж там… твоя… сухоребра Ярина?
— Я вже її зненавидів, ту гордовиту панну! — вигукнув Михайлик з таким кумедним запалом, що пані Роксолана засміялась.
— Поки жива ще зненависть, — мудро промовила вона, — може воскреснути й любов.
— Не пащекуй!
— А лиш тоді, — провадила далі досвідчена Параска-Роксолана, — коли не стане ні погорди, ні ненависті, а лишиться сама тільки байдужість до чарівної панни, отоді ти й приходь, і я стану твоєю навіки! — І аж навіть самій Роксолані сподобалась досі не чувана витримка, яка вже трохи скидалася й на високу шляхетну цнотливість, і Купиха сама замилувалась низькими переливами свого контральто: — Навіки твоєю… навіки!
— Але навіщо ж — навіки? — раптом простигаючи, бо ж про теє «навіки» він ніколи й не мріяв, зачудовано спитав пан сотник, нічого ж не можучи й знати про її своєрідний замах на життя преповажного Демида Пампушки.
— Я вся — твоя! — млосно проворкувала Роксолана, і вже й забула разом про хистку свою доброчесність, вже й розпалилася, й схопила хлопця, щоб вергнути в той первородний гріх, котрий після Адама й досі не спокутували спільними зусиллями чоловіки цілого світу, але Михайлик раптом прохолов, бо ж, як і декотрі інші парубки, либонь, не полюбляв того досить неприємного слова «навіки».
І він, підводячись, сказав хлоп’ячим голоском, як півник:
— Я почекаю, пані.
— Чого ж?!
— Поки минеться в мене зненависть до Подолянки… Бувай, Парасочко!
— Куди ж ти? — спитала, холодіючи, прекрасна Роксолана.
— До мами, — кепкуючи з самого себе, мовив Михайлик.
— Кохайлику! — в розпачі скричала на весь голос пані.
Але ніхто не відповів.
Тільки пан обозний на своїй жаркій постелі ввесь час бурмотів:
— А шу-шу! А шу-шу, горобці!
— Кохайлику… — ще раз покликала Параска.
Та ніхто — анітелень…
Ніхто не відповів Парасці, бо ж Михайлик, перескочивши через ковані штахети Купиного подвір’я, вже знову мчав по городу, сам того не тямлячи — куди ж? — аби б тільки десь далі від бридкої спокуси, в яку він мало не ввалився, геть та й геть, хоч почуття образи на Ярину й не вляглося, хоч і ладен він був накоїти непоправних дурниць, які перетяли б йому шляхи повернення до Подолянки, — він іще сердився на панну, але вже думав не про її підступність і лукавство, а про те більше, що вона там хвора лежить в огневиці і, може, навіть кличе його в нестямі недуги…
Коли він пробігав мимо шинку, де віконниці вже були попричинювані, хоч світло й пробивалось на вулицю, хтось від дверей гукнув його, і жіночий голос здався знайомим і приємним, таким приємним, аж мурашки пробігли по спині в молодика, і наш Михайлик, звернувши на стежину, підійшов до темних дверей корчми.