Необхідні речі

Єдиний, хто це побачив, був Чарлі Фортін. Він стояв у дверях «Вестерн Авто» й курив свою смердючу самокрутку.

– Старий Г’ю нарешті звар’ював, – промовив Чарлі сам до себе.

Усередині містер Ґонт дивився на старого Г’ю з приємною вичікувальною усмішечкою… ніби босі гологруді чоловіки з поїденими міллю лисячими хвостами на шиї заходять у цю крамницю чи не щодня. Містер Ґонт поставив маленьку позначку на листку біля касового апарата. Останню.

– У мене проблеми, – сказав Г’ю, наближаючись до містера Ґонта. Очі в нього кидалися в різні боки в очницях, ніби в пінбольному автоматі. – Цього разу в мене реальна жопа.

– Знаю, – промовив містер Ґонт своїм найбільш умиротворним голосом.

– Чомусь подумав, що прийти потрібно саме сюди. Не знаю… ви мені постійно снитеся. Я… я більше не знаю, куди йти.

– Це саме те місце, Г’ю.

– Він порізав мені шини, – прошепотів Г’ю. – Бофорт, урод, той, що власник «Захмеленого тигра». Залишив записку: «Ти знаєш, що я зроблю наступного разу, Г’юберте» – так там було написано. Я знаю, що це означає. Ще й як знаю. – Одне брудне ручище погладило злиденне хутро, і на обличчі в нього виник вираз обожнювання. Він би здавався дурним, якби не був настільки щирим. – Мій прекрасний, мій прекрасний хвостик.

– Мабуть, потрібно про нього подбати, – вдумливо запропонував містер Ґонт, – поки він не подбав про вас. Знаю, це звучить трохи… ну… занадто… але якщо зважати на…

– Так! Так! Це саме те, що мені треба зробити!

– Думаю, в мене є підхожа для цього річ, – промовив містер Ґонт.

Він нахилився, а коли випростався, то в лівиці тримав самозарядний пістолет. Посунув його по скляній верхівці шафи.

– Повністю заряджений.

Г’ю взяв зброю. Коли міцна важкість пістолета заповнила долоню, збентеження знесло, як дим вітром. Він відчував запах мастила, ледь чутний і духмяний.

– Я… я забув удома гаманець, – сказав він.

– Ой, та не треба таким перейматися, – сказав йому містер Ґонт. – Г’ю, ми в «Необхідних речах» страхуємо речі, які продаємо. – Раптом його обличчя набуло різких рис. Губи піднялися понад зубами, очі спалахнули. – Іди за ним! – скрикнув він низьким жорстким голосом. – Іди і замочи виродка, який хоче знищити те, що належить тобі! Іди за ним, Г’ю! Захисти себе! Захисти свою власність!

Г’ю раптово посміхнувся.

– Дякую, містере Ґонт. Дуже дякую.

– Немає за що, – відповів містер Ґонт, одразу повертаючись до свого звичного голосу, але маленький срібний дзвінок уже теленькнув – то Г’ю виходив, закладаючи пістолет за обвислий пояс штанів.

Містер Ґонт підійшов до дверей і спостерігав, як Г’ю сідає за кермо старого «шеві» та здає назад. Вантажівка «Будвайзер», що саме повільно котила по Мейн-стріт, заверещала клаксоном і ухилилася від машини.

– Іди за ним, Г’ю, – тихо промовив містер Ґонт. – Дрібні струминки диму почали підніматися з його вух і волосся, грубші пасма пішли з ніздрів і білих квадратних надгробків зубів. – Дай жару всім, кому зможеш. Повеселися, здоровило.