Марш Радецького та інші романи
- Автор: Рот Йозеф
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-585-063-3
- Переводчик: Євгенія Горева
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Марш Радецького та інші романи». Краткое содержание книги:
Пернате царство в невеличкому курнику починало квоктати, тільки-но Манес виходив на подвір’я. Коні іржали, майже хтиво, викликаючи ранок і свого хазяїна. Щойно той відкривав стайню, як обидва коні вмить просовували в двері свої голови. Манес цілував їх, як цілують жінок, а тоді йшов до возівні й викочував звідти фіакр. Відтак запрягав коней і відчиняв курник, і кури заходилися криком, махаючи крилами. Схоже було на те, наче десь на подвір’ї вони загубили свої руки.
Знав я і дружину візника, пані Райзіґер. Прокидалася вона десь за півгодини по пробудженні її чоловіка, і запрошувала мене на філіжанку чаю. Я пив його у потинькованій у синю барву кухні, перед великим самоваром, який виблискував білою бляшаною поверхнею, а Манес снідав почищеною редькою, хлібом з цибулею й огірками.
Все те дуже тхнуло, проте вчувалося щось рідне, майже домашнє, попри те, що я ніколи не їв чогось такого на сніданок; тоді я любив усе, я був молодий, молодий та й годі.
Я любив навіть дружину свого приятеля Манеса Райзіґера, хоча належала вона до жінок, що їх зазвичай називають бридкими; руда, всіяна веснянками, вона скидалася на набубнявілу зернину. А втім, попри свої товсті пальці, вона вміла доволі зграбно налити чай або приготувати сніданок чоловікові. Пані Райзіґер була матір’ю трьох дітей, двоє з яких померли від віспи. Іноді вона говорила про них так, наче вони були досі живі, наче жінка не відчувала різниці між ними і єдиним сином, який нині вчився в консерваторії і здавався їй однаково що мертвим. Він був виключений з її життя.
Натомість живим і близьким був мій двоюрідний брат, продавець смажених каштанів, і в цьому я вбачав неабищо. Він, мій кузен Йозеф Бранко Тротта, мав приїхати за тиждень.
За тиждень він і з’явився.
Приїхав зі своїм лошаком, зі своєю шкіряною торбою та каштанами. Кузен був смаглявий, чорнявий і веселий, такий самий, яким я бачив його востаннє у Відні. Йому, очевидно, здавалося, що зустріти мене тут — річ цілком природна. Для сезону смажених каштанів було ще рано. Просто заради мене мій кузенок приїхав на кілька тижнів раніше. Дорогою від залізниці до міста він сидів на козлах поряд із нашим спільним приятелем Манесом Райзіґером. Лошака кузенок припнув недоуздком до фіакра. Шкіряна торба, жаровня, де він смажив каштани, і самі каштани висіли по обидва боки візка. Так ми й заїхали до містечка, не спавши в ньому, проте нікому не впали в око. В Золочеві вже звикли до того, що мій кузенок Йозеф Бранко зринав у містечку кожного другого року. Встигли вже звикнути й до мене, приблуди в цих місцях.
Зупинився мій кузенок Йозеф Бранко, як завжди, у Манеса Райзіґера. Мені він привіз, завдяки тій щасливій для нього оборудці з годинником і ланцюжком улітку минулого року, ще кілька народних дрібничок: попільничку з кованого срібла, на якій можна було розгледіти два схрещені кинджали і святого Никодима, який не мав до тих знарядь жодного стосунку, латунний кубок, який, як мені здавалося, тхнув закваскою, дерев’яні мальовані дзиґарі з зозулькою. Все це, розказував Йозеф Бранко, він прихопив, аби мені подарувати, коли я зможу відшкодувати йому «транспортні витрати». Я зрозумів, що означають ті самі «транспортні витрати». Того ж таки вечора я купив у нього попільничку, кубок і дерев’яні дзиґарі.