Марш Радецького та інші романи

Пернате царство в невеличкому курнику починало квоктати, тільки-но Манес виходив на подвір’я. Коні іржали, майже хтиво, викликаючи ранок і свого хазяїна. Щойно той відкривав стайню, як обидва коні вмить просовували в двері свої голови. Манес цілував їх, як цілують жінок, а тоді йшов до возівні й викочував звідти фіакр. Відтак запрягав коней і відчиняв курник, і кури заходилися криком, махаючи крилами. Схоже було на те, наче десь на подвір’ї вони загубили свої руки.

Знав я і дружину візника, пані Райзіґер. Прокидалася вона десь за півгодини по пробудженні її чоловіка, і запрошувала мене на філіжанку чаю. Я пив його у потинькованій у синю барву кухні, перед великим самоваром, який виблискував білою бляшаною поверхнею, а Манес снідав почищеною редькою, хлібом з цибулею й огірками.

Все те дуже тхнуло, проте вчувалося щось рідне, майже домашнє, попри те, що я ніколи не їв чогось такого на сніданок; тоді я любив усе, я був молодий, молодий та й годі.

Я любив навіть дружину свого приятеля Манеса Райзіґера, хоча належала вона до жінок, що їх зазвичай називають бридкими; руда, всіяна веснянками, вона скидалася на набубнявілу зернину. А втім, попри свої товсті пальці, вона вміла доволі зграбно налити чай або приготувати сніданок чоловікові. Пані Райзіґер була матір’ю трьох дітей, двоє з яких померли від віспи. Іноді вона говорила про них так, наче вони були досі живі, наче жінка не відчувала різниці між ними і єдиним сином, який нині вчився в консерваторії і здавався їй однаково що мертвим. Він був виключений з її життя.