Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
– Знаю. Це унiверситет наш. Думок у цiй книзi, як насiння у добрiй рослинi. I жодної череззерницi не знайдеш. Душевна книга, гарячим серцем написана.
– Чи не здається, Дмитре Тимофiйовичу, що з тебе непоганий би голова колгоспу вийшов?
– З мене? – з непiдробленим переляком поглянув на Кошового. – Нi, нi. Який там з мене голова. Навiть смiшно. I страшно.
– Страшно?
– Еге. Не з лякливих я, але такого дiла не зумiю охопити. Не органiзатор. З людьми не вмiю ладити.
– Це дiло нажитне, дiло росту.
– Нi, нi, Iване Васильовичу.
– Значить, не стiльки не вмiєш, скiльки не хочеш. Честi багато, а мороки ще бiльше? – Насмiшкувато поглянув на Дмитра. – Ланкова Опанасенко вже бригадиром стала. Гляди, головою на осiнь виберуть. А ти, боюсь, у дiвках засидишся. Тобi ще раз подяку за насiння передає Опанасепко.
– В хорошi руки попало зерно. Не жаль…
– Переможе вона тебе у змаганнi.
– Навряд. Ми у грунтi бiльше вологи зберегли. I бджоли нашi проворнiшi за багринiвських.
– I до цього додивився?.. – розсмiявся.
– Бригадир. Це як музика звучить, – i собi усмiхнувся. – Може до моєї хати заїдемо?
– Можна. Ти, Дмитре Тимофiйовичу, може iще наперсток гречки вдiлиш? У тебе, здається, то найбiльша мiрка для зерна?
Дмитро розсмiявся легким, радiсним смiхом, вивчаючи кожну рису дорогого i по-простому людяного обличчя. Щось хороше i значиме хотiлося сказати Кошовому, але надiйшла якась внутрiшня напруженiсть, незручнiсть: а що коли подумає чоловiк – пiддобрююсь до нього? Немало ж усяких увивається бiля начальства, медом розливаються, щоб собi якусь вигоду дiстати.
– Як бригада працює?
– Нiчого. Поки нiхто нас не переганяє.
– А газети людям читаєш? Книги читаєш?
– Книги?.. – i вже Дмитро не знає, куди подiтись вiд допитливого ока. Нi, вiн бiльше про роботу думає…
– Це дуже недобре, коли чоловiк свiй шматок поля бiльше знає i любить, анiж колгоспникiв, що працюють iз ним. Бригадир не лише ниву, а людей, людей повинен вирощувати. Вiн не тiльки господар, а й вчитель. Ти не прав, Дмитре Тимофiйовичу, коли говориш, що для високого врожаю потрiбно лише сонце, вода i добриво. Саме головне – бiльшовицька пристрасть потрiбна. I глибоку помилку робить той, хто дивиться на бригаду як на групу людей, яким за роботу пишуться трудоднi. Це сiм'я – дружня, вольова, творча, збратана в трудi, як розвiдники на фронтi. Гаразд, що ти сам учишся, але й своїх колгоспникiв учи, прищепи усiм любов i до наукової книги i до гарячого бiльшовицького слова, яке змiнює наше життя i землю. Люди, кадри вирiшують все.
Пам'ятаєш цi слова?
– Пам'ятаю, – трепетно вiдповiв, все. глибше вiдчуваючи, скiльки в нього дiла не зроблено. Болiсне i честолюбне вiдчуття (Дмитро хотiв кращим бути в очах Кошового) почало вiдпливати, як хмара; прояснювались новi обрiї, ще ледве вловимi, але вже вони до краю переповнювали схвильоване серце.
– Розумiєш, Дмитре Тимофiйовичу, бригадир – це одночасово i батько, i командир. Та ще який командир! Вiн не перед боєм отримує поповнення, а роками знає, вирощує людей. А зможеш ти зараз на кожного члена бригади довiритись так, як на самого себе? Знаю, що Варивон Очерет великий твiй друг, – усмiхнувся Iван Васильович. – Такими твоїми друзями – справедливими, мiцними, гордими, роботящими, розумними – повинна бути вся бригада, увесь колгосп. Наскiльки це змiцнить нас, наскiльки стане кращим життя. Розумiєш, Дмитре Тимофiйовичу?
– Розумiю. Спасибi за науку. Я її за вiтром не пущу. – Гордовито випростався i ясно поглянув у задумливi очi Iвана Васильовича.
Другого дня Крупяк прийшов у райпартком з перспективним планом, Iван Васильович уважно прочитав його, щось довго обраховував на аркушi паперу, а потiм тихим голосом, що виключає усякi заперечення, сказав:
– Тепер ми вам, товаришу Моторний, вiдрiжемо сорок сiм гектарiв лугу – рiвно стiльки, скiльки ви зможете освоїти.
– Сорок сiм? Це насмiшка!? – вражено вигукнув Крупяк i пiднявся iз стiльця.
– Сорок сiм – i нi сотої бiльше. Ми не маємо права так господарювати, як Охрiм бiля своєї свити. Коли ж збiльшаться вашi можливостi – може ще щось додамо. пдьте завтра на свою дiлянку з завiдувачем земельного управлiння i приступайте до роботи. Бажаю успiху.
– Так я напишу…
– Пишiть. Це ваша особиста справа. Паперу можете в друкарки взяти, – рiзко перебив, збираючи зморшки на високому чолi, напiвзакритому кучерявим чубом.
XXVII
Тепер Григорiй зачастив до Крупяка. Спочатку з великим довiр'ям ловив кожне слово директора, а потiм iнколи почали з'являтися сумнiви. Одначе Крупяк розбивав їх легко i впевнено, вмiло орудуючи цитатами, порiвняннями, аналогiями i фактами з наукової дiяльностi великих вчених.