Клуб невиправних оптимістів
- Автор: Генассия Жан-Мишель
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-966-942-117-3
- Переводчик: Анастасия Шведик
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Клуб невиправних оптимістів». Краткое содержание книги:
— Це трапилося цієї ночі. Але я нічого не чула.
— Я прийшов за деякими Сашиними речами. Він у лікарні, — упевнено пояснив я.
— Нічого серйозного, сподіваюсь?
— Він вийде за три-чотири дні.
— Йому не щастить. Це його четверте чи п’яте пограбування. От у мене того року вкрали праску. Консьєржка ні за чим не слідкує.
— Ви знаєте, як пишеться Сашине прізвище?
— Прізвища я не знаю. Я завжди називала його на ім’я.
Я взяв поліетиленовий пакет, що валявся без діла, і склав у нього білизну.
— Я приберу кімнату та полагоджу замок, — сказала вона.
Я спустився, у кімнатці світилося. Я постукав у віконечко. Побачив, як з’явилася консьєржка.
— До кого ви? — спитала вона, прочинивши двері.
— Пригадуєте мене? Друг Саші. Я прийшов за його одежею. Його на кілька днів ушпиталили. Цієї ночі пограбували його кімнату.
— Знову! Та в тих кімнатках для прислуги і красти нема чого. За моїх часів злодії не виміщали злість на бідних.
— Ви часом не знаєте точного написання його прізвища?
— Він не розповідав мені, як його звуть.
— А на яке прізвище приходить пошта?
— Я працюю в цьому будинку сім років: він не отримав жодного листа.
— А світло?
— Лічильник залишився на прізвищі власника.
— Як тоді він сплачує за житло?
— Коли настає термін, він розраховується готівкою, щоквартально. Ще й за світло платить.
— Ви не виписуєте квитанції?
— Тут так не заведено. Коли він трохи запізнюється, його цим не діймають.
— Як він винайняв цю кімнату?
— Це було ще до мене. Гадаю, йому допоміг друг.
— У Саші немає друзів.
— Попередня консьєржка сказала, що то був хтось відомий. Тепер не згадаю, хто. До чого ви ставите мені ці всі запитання?
— Вам не здається підозрілим, що цей чоловік без прізвища і що лише його кімнату пограбували?
— Я не з поліції. Позаяк він платить за житло, не шумить і не смітить, решта — то не мій клопіт.
Я сподівався, що мені поталанить в аптекаря з майдану Монжа — того унікума зі стрижкою йоржиком та англійською краваткою. Відповідь я знав наперед.
— Саша? Я не знаю. Я завжди так його звав. Як він? Чи думає щось робити з боргом?
Я повернувся до лікарні Кошена, вирішивши домогтися відповіді від чоловіка, якого не існує. Зараз він зрозуміло й точно роз’яснить мені причини ненависті членів Клубу. Цього разу він не заховається ні за ухильною посмішкою, ані за якимось викрутасом. Я постановив собі, що ніхто більше мене не проведе.
У лікарняній приймальні я звернувся до жінки за віконцем.
— Не підкажете, у якому корпусі лежить мосьє Франсуа Ґотьє?
Вона глянула на мене, зняла слухавку, перекинулася кількома словами по телефону.
— Можете присісти. Зараз хтось підійде.
— Мені лише потрібен номер палати. Звичайний візит.
— Вам треба зачекати. Ви не можете піти туди сам.
Я сів у залі очікування. За десять хвилин я помітив лікаря, який оглядав Сашу напередодні. Він сказав слідувати за ним. Замість зайти до корпусу лікарні, ми пішли до кімнати біля приймальні. За столом сиділа огрядна жінка. Вона не назвалась.
— З якого приводу ви хочете бачити мосьє Франсуа Ґотьє? — спитала жінка.
— Йому прооперували ніс. Я хотів би дізнатись, як він.
— Ви знайомі?
Вона розмовляла із виваженою неквапливістю. Зважувала кожне слово.
— З ним щось сталося?
— Будьте ласкаві відповісти на моє запитання. Які стосунки вас пов’язують?
— Вчора я знайшов його, напівпритомного, на тротуарі. На нього напали й пограбували. Він був скривавлений. Я привів його сюди.
— Ви з мосьє Ґотьє не були раніше знайомі?