Клуб невиправних оптимістів
- Автор: Генассия Жан-Мишель
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-966-942-117-3
- Переводчик: Анастасия Шведик
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Клуб невиправних оптимістів». Краткое содержание книги:
— На вчителя фіз-ри.
— Ти! Жартуєш?
— Я ще ніколи в житті не був таким серйозним.
Дощ не вщухав. Скільки часу можна набігати перед тим, як доведеться спинитися? Пожежники, які там тренувалися, уперто трималися, та варто було мені пришвидшитися, як я їх миттю обганяв. Чому б і не пожежник? Там потрібен диплом? Зараз їх спитаю. Це краще, ніж привчати до спорту зграйку слабаків. Пробігаючи повз статую Делакруа, я помітив її. Камілла притулилася до дерева. Через дощ нам довелося сховатися під грибком наглядачів.
— Я тобі телефонувала. Жульєтт сказала, що я знайду тебе тут. Ти змок.
— Люблю бігати під дощем.
— Вона розповіла, що ти хочеш стати вчителем фіз-ри. Це такий жарт?
— Я передумав. Наразі вирішив стати пожежником.
— З глузду з’їхав?
— А ти не знала, що це мрія всіх хлопців? Велика червона машина, яка видає «біп-біп», справжня. І чому це тебе цікавить моє майбутнє?
— Ти склав. Ти, мабуть, щасливий?
— Якщо починаєш розмовляти з Жульєтт, не припиниш ніколи.
— Я була у Генріху IV. Бачила результати. Рада за тебе… Мій брат завалив іспит.
Зненацька засуджений на смерть, стоячи перед стовпом для розстрілу, розплющує очі. Я зрозумів, що мав відчувати Достоєвський, коли йому повідомили про помилування. Він поводився, як я. Кілька разів глибоко вдихнув. Як чудово дихати! Цьому приділяють недостатньо уваги. Я обливався потом. Яка ж сьогодні незрівнянна погода! Яка ж чарівна сьогодні вона!
— Отже, йому доведеться перескладати?
— В Ізраїлі. Ми їдемо завтра.
Куля вилетіла. Мене аж труснуло. Скільки часу потрібно, щоб тебе зачепило? Чому я ще не вмер?
— Дідько, Камілло! Чому ти не залишаєшся?
— Я не можу, Мішелю.
— Твій батько сказав, що якби ти схотіла, то змогла б жити в дядька в Монтреї.
— Це він таке тобі наговорив?
— Присягаюся!
— Мій дядько мешкає в кібуці поруч йорданського кордону.
— Він узяв мене на кпини?
— Як тобі бісквіти моєї мами?
Я повалився на лавочку.
— Тобі не слід було приходити, Камілло. Треба було облишити мене тут бігати.
Вона сіла поруч. Узяла мене за руку. І так дивно на мене дивилась…
— Мішелю, я тебе кохаю. Лише тебе. Думаю про тебе день і ніч. Щомиті. Це нестерпно. Я так більше не можу. Хочу жити з тобою, залишатися поруч, ніколи більше тебе не полишати.
— Я також.
— Я така близька до тебе, розумієш?
— Чому ти не подала бодай знак за ці два тижні? Мені було зле.
— Я писала тобі по два листи на день.
— Я нічого не отримав.
— Я їх не надсилала.
— Чому ж повернулась?
— Це сильніше за мене.
— Камілло, не їдь. Ми щось вигадаємо.
— Я не можу, Мішелю. Мені шістнадцять. Я мушу слідувати за батьками. Я не можу так із ними. У мене зв’язані руки.
— Я готовий поїхати з тобою.
— Це неможливо. Наші батьки будуть проти.
— Тоді поїхали удвох. Неважливо куди. Ти вже пропонувала. Пригадуєш? Я знаю, куди нам можна втекти. Нас ніхто не знайде.
— Мішелю, слухай. Ти мене кохаєш?
— Як ти можеш таке питати? Сумніваєшся?
— Ти на мене чекатимеш, і я на тебе чекатиму.
— Скільки часу це триватиме?
— Я не знаю. Довго. Це буде випробування, і ми мусимо його здолати.
— То будуть тортури.
— Якщо все вийде, ми станемо сильніші. Більше ніщо не зможе нас розлучити. Ми все життя будемо разом. І взагалі, це не край світу. Може, вдасться бачитися на канікулах. Згоден?
— У мене є вибір?
— Клянуся, я чекатиму.
— Я також. Я чекатиму на тебе.
Вона всміхнулась, узяла сумку з-під ніг і вийняла книжку, простягнула мені.
— Віддаю її тобі.
Це був її примірник «Ранку магів», підписаний Берж’є і Повелем.
— Це мій найцінніший скарб. Читатимеш її та думатимеш про мене.
— Обіцяю тобі. Я ніколи з нею не розлучуся. А мені нема чого тобі подарувати.
— Не страшно. Писатимеш мені?
— Щодня. Стривай.
Я дістав гаманець. Там був аркуш паперу, складений увосьмеро. Я віддав його їй. Вона бережно розгорнула й побачила свій фоторобот.