Фантастика Всесвіту. Випуск 4
- Автор: Зельцер Дэвид
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Електронна книга "КОМПАС"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Фантастика Всесвіту. Випуск 4». Краткое содержание книги:
У ліжку з Натаріо Бернарда згадала про це.
— Ви вже подумали про когось, хрещений? — Голова її лежала на грудях у капітана, а він перебирав її розпушене волосся.
— Коли хочеш, я сам виберу батька, а ти — матір.
— Як на мене, хрещеною мусить бути кума Збуй-Вік. Я їй зобов’язана більше, ніж моїй безталанній матері.
— А хрещеним хай буде Фадул, ми з ним уже й так покумалися. — Рука його погладила груди хрещениці, ковзнула нижче, до ніжного пушка внизу живота.
Так обрали хрещених малому Надо, кровинці Бернарди й капітана Натаріо да Фонсеки, приймакові Зилди, Бернардиної хрещеної і капітанової дружини.
— Геть, сатано! — гукнув брат Зигмунд фон Готтесгаммер у кульмінаційний момент сповіді Шики, вже далеко не дитини: напередодні святого Педро їй сповнилося чотирнадцять років. Як уже сказано, з усіх травневих наречених вона єдина мала право йти до вінця у фаті й флердоранжі.
Виявляючи цілковите нерозуміння того, що таке гріх прощений і гріх смертний, дівчивд з пурпуровим поясом без найменшого сорому докладно розповіла обуреному братові Зигмунду, як вона утішалася з коханим. Балбіно мешкав у Ільєусі і знав про всі вигадки гринго.
В імпровізованій сповідальні між святим інквізитором і дівчам з пурпуровим поясом точилася хай і безкровна, але запекла боротьба. Шика щиросердо описувала все сороміцькими словами й жестами — чим не новий Содом! — і, вислухавши її, чорноризець заборонив їй надівати фату й флердоранж, ці символи дівочої чистоти. Проте наречена з дивовижною впертістю обстоювала своє право на флердоранж, виготовлений вправними руками дони Наталіни, бо ж її віночка, Богом святим присягаю, панотченьку, Балбіно не розвивав, вона йому сказала «зась». А все інше якраз і дозволяла для того, щоб цьому запобігти. В Естансії дівчата виходять заміж незайманицями, і більшість із них до весілля згоджуються, панотченьку, на інші пестощі.
Брат Зигмунд випхав її із криком: геть, Вельзевуле! В наші часи бичем виганяли з тіла біса, який туди вселився — в добрі часи святої інквізиції. Шика пішла задоволена, вірячи, що священик благословив її і дозволив покрасуватись у вінчальному уборі. Вона відтарабанила три Богородиці й один «Отче наш», бо добрий чернець забув накласти на неї покуту.
Братчики, за згодою сеу Карліньйоса Силви, влаштували дві сповідальні на складі сухого какао, в різних його кутках. Перегородок там не поставили, але ті кілька жінок, що прийшли причащатися, — а причастя брат Зигмунд фон Готтесгаммер шанував над усі обряди, — не соромлячись, сповідалися в численних гріхах: вони, нещасні, не знали, що таке сором.
Жінок — жменька, чоловіків — жодного. Покаяння і сповіді — то жіночі затії, казали чоловіки, ці відщепенці. Більшість із них — одчайдушні злочинці, починаючи з отого капітана, слава про жорстокість і жахливі злочини якого гримить по всьому басейну річки Кобрас.
Перший день своєї місії брат Теун і брат Зигмунд присвятили знайомству з життям Великої Пастки: причащали грішників, приглядались, наскільки глибоко вкорінилося тут язичництво і безбожництво. Оскільки причаститися, дістати епітимію і розгрішення — брат Зигмунд фон Готтесгаммер, Господній Молот, відпускав гріхи так, наче виголошував смертний вирок, — приходило дуже мало людей, то ченці вирішили самі обійти всі оселі, кожного наставити на спасенну путь.
Невеселе було їхнє повернення до господи сеу Карліньйоса Силви, де вони зупинились. Теун тяжко журився, побачивши повне забуття законів Божих — ох, безталанні сердеги! А Зигмунд аж тіпався від праведного гніву на боговідступників, що потопали в гріхах і мерзоті, — злочинці, та й годі!
Нехрещені немовлята, позашлюбні діти, зачаті в гріху, пари, що живуть, як звірі, без Божого благословення, розпуста, лиходійства і зневага до святої матері церкви. Найбільший будинок у центрі містечка, — дві вулиці та один провулок, брудне скупчення мазанок і солом’яних халуп на Жаб’ячій Косі, — це «бурдей», як його називають місцеві жителі; про цей дім вони говорять не без гордощів, як про найбільшу споруду в цих краях.
За річкою, де вирощують городину, якою торгують на недільних базарах, така сама розпуста і безвір’я. Оселившись на новому місці, статечні, богобоязливі сержипанці під впливом грапіунської безбожності занедбали свої обов’язки перед Господом, забули страх Божий і погрузли в трясовині гидотних місцевих звичаїв.