Хроніка заводного птаха

— Бо гроші не мають імені, — відповів я.

Усікава засміявся.

— Це правда. Ви гарно сказали: «Гроші не мають імені». Знамениті слова! Так і хочеться записати їх собі у блокнот. А проте, Окада-сан, не все у світі йде так гладко, як вам хотілося б. Візьміть, наприклад, податкове управління. Працюють там не дуже тямовиті люди. Податки збирають лише з тих, хто в них записаний. А кого нема у списку, того намагаються силоміць записати. І не тільки записати, а ще номером наділяють. Спокійнісінько, без жодних емоцій. Але так уже побудоване сучасне капіталістичне суспільство, в якому ми живемо… Виходить, гроші, про які ми оце зараз балакаємо, мають досить гідне ім’я.

Я мовчки розглядав голову Усікави. Падаючи під певним кутом, світло виділяло на ній кілька дивних ум’ятин.

— Не турбуйтесь! Ніхто з податкового управління до вас не прийде, — сказав Усікава, сміючись. — А якби й прийшов, то набив би собі чимало ґуль, поки пробирався б по цьому лабіринту. Здоровенних ґуль. Для податківців це — лише робота, а зайві ґулі їм ні до чого. Якщо треба зідрати гроші, знайдуть простіший спосіб. Чим простіше, тим краще. Бо головне — результат, а в кого взяв, не має значення. А коли начальник скаже, що краще йти туди, де проблем менше, то нормальна людина так і зробить. Тільки я зумів до всього докопатися. Не буду хвалитися, але я в таких справах мастак: знаю, як уникнути ґуль. Не заблукаю серед темної ночі…

Однак зізнаюсь вам, Окада-сан: ніяк не доберу, що, власне, ви там робите. Люди, які до вас навідуються, платять великі гроші. Це точно. Виходить, ви робите для них щось особливе — таке, що варте цих грошей. Ясно як божий день. Але що конкретно ви там робите й чому так прив’язалися до цієї ділянки, не розумію. От що найголовніше в усій цій справі. І заховано воно так майстерно, як вивіска хіроманта. Саме це мене й непокоїть.

— Отже, й Нобору Ватая, — сказав я.

Замість відповіді Усікава посмикав залишки волосся над вухом.

— Окада-сан, між нами кажучи, я захоплююсь вами, — проказав він. — Правда-правда. Це не комплімент. Вибачте за відвертість, але ви по суті — звичайнісінька людина. Скажу навіть більше: я не бачу у вас чогось особливого. Вибачте за такі слова, не подумайте чогось поганого. Але в очах суспільства ви, так би мовити, — ніхто. Однак під час ось такої зустрічі та розмови віч-на-віч ви справили на мене сильне враження. Тим, як зіпсували життя не кому-небудь, а самому Ватая-сенсею. Тому-то мене й послано як нещасного поштового голуба для переговорів. Е ні, на таке звичайна людина не спроможна.

Ось за це, Окада-сан, ви мені особисто подобаєтеся. Чесне слово! Як самі бачите, я — неприємний тип. Нікудишній! Але в таких випадках не брехатиму. Я не вважаю вас зовсім чужою людиною. Як подивитися збоку, я — набагато нікчемніший від вас. Неосвічений, невихований. Батько виготовляв татамі у Фунабасі, до того ж з пияцтва не вилазив. Ще малим я хотів, щоб він якнайшвидше вмер, і так сталося — не знаю, добре це чи погано. А потім настали злидні, так би мовити, класичні, які описують у книжках. Про дитинство я не зберіг жодного приємного спогаду. Не почув від батьків ні одного доброго слова! Тому пустився берега. Сяк-так закінчив школу, а потім моїм університетом стали темні завулки. Жив своєю головою, ніхто мені не допомагав. Ось чому не зношу так звану еліту, усіляких чиновників. І не просто не зношу, а ненавиджу. Їм відчинено парадний вхід у суспільство, й дружини в них красуні. Мені до вподоби такі, як ви, Окада-сан, заповзятливі люди.