Одного разу на Дикому Сході
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7445-4
- Жанр: Вестерны
Электронная книга - «Одного разу на Дикому Сході». Краткое содержание книги:
Роман «Одного разу на Дикому Сході» написаний, за визначенням самого автора, у жанрі українського вестерну. Події розгортаються в Україні під час Громадянської війни. За великими скарбами, які заховані у палаці барона фон Шпіла біля села Шпилівка, що під Охтиркою, починається справжнє полювання. Їх хочуть отримати і червоні, й білі. Здається, здобич уже поруч, але раптом виявляється, що палац барона охороняє чудовисько — величезний і могутній Голем, штучна людина, велетень, зроблений за допомогою ворожіння та кабали віденськими рабинами і проданий за великі гроші фон Шпілу. На честь господаря чудовисько називають Шпилем. Він шість метрів заввишки, йому не завдають шкоди кулі і снаряди, не кажучи вже про холодну зброю. Але є в нього слабке місце — він закохується…
Не те щоб постріл пролунав, як грім серед ясного неба, але здивування в інших бандитів таки викликав.
— Що там? — спитали товариші вбитого, зайняті в інших купе, але відповісти їм було вже нікому.
Міра обережно визирнула в прохід. Попрямувала до виходу з вагона, коли дорогу їй перепинив бандит, що тягнув кілька валіз водночас. Він випхався з купе і здивовано вирячився на Міру.
— Ти хто така? Нумо йди сюди, сучко! — бандит хтиво посміхнувся, бо помітив, яка Міра гарна. Потім помітив револьвер у руці Міри. І плями крові на її сукні. — Якого біса?
Смикнувся, але йому було нічим вихопити з-за паска револьвер, бо обидві руки були зайняті награбованим. Навіть не встиг здогадатися поставити валізи і полізти за зброєю, оскільки пролунав постріл. Бандит почав падати, як і перший, з акуратною діркою у центрі лоба. Наче ото в індусів, фотографії яких можна було побачити у журналі «Навколо світу».
Міра переступила через труп, коли в прохід вибігло одразу кілька бандитів, здивовані черговим пострілом і мовчанням товаришів. Знову постріли. І знов акуратні дірочки у лобі в зарізяк, кожен з яких лише встиг здивуватися тому, від чиїх рук приймав смерть. Міра вбила всіх «вовчиків», потім повернулася до першого. Схилилася над ним, полізла за пазуху, забрала у нього мішечок, який він знайшов у валізі. Перевірила й інших вбитих бандитів. Забирала лише червінці й дорогоцінності. Потім повернулася до свого купе і поплескала по щоках Соловейчика.
— Корнете, нам вже час.
Він відкрив очі, здивовано подивився на Міру з револьверами, які вона забрала у бандитів.
— Що трапилося?
— Нічого. Якщо не хочете тут залишитися, то ходімо.
— Куди?
— Подалі звідси.
Корнет підвівся, вийшов у прохід, побачив там трупи й ошелешено закрутив головою.
— Х-х-хто це їх? — спитав хрипко.
— Доля, — тихо відповіла Міра.
Корнет помітив добрячу калюжу крові біля одного з убитих. Соловейчику стало зле, він ледь не втратив свідомість.
— Корнете, тримайтеся! — наказала йому Міра. Переступала через трупи, наче через дерев’яні колоди, тягнула Соловейчика до виходу з вагона. Пасажири перелякано на них дивилися і мовчали. У деяких на обличчі були синці, на підлозі конав чоловік з розпанаханим черевом. «Вовчики» не знали хороших манер, звикли легко вбивати, якщо хтось пручався, або й просто так убивати.
Корнет визирнув з дверей вагона і побачив, що уздовж потяга носилися бандити, вже обкладені мішками зі здобиччю.
— Там «вовчики»! — прошепотів він Мірі на вухо.
— Та ви що! — наче здивувалася вона. — Добре, що попередили, тепер знатиму. — Міра посміхнулася, а до вагона заскочив ще один бандит.
— Сучко! — тільки і встиг сказати він, бо миттєво гепнувся на підлогу вже зі звичною діркою у лобі.
— Вони нас уб’ють! — перелякано зашепотів Соловейчик, вирячившись на труп.
— Можливо. Роздягайтеся, — спокійно наказала Міра. Корнет ошелешено подивився на неї.
— Що?
— Роздягайтеся!
— Вибачте, я не буду, я… вмерти, як офіцер, як дворянин, не зганьбити… — почав було булькотіти Соловейчик, який притиснувся спиною до стінки і стояв до Міри боком.
Міра вистрелила і збила ремінну бляху на штанах корнета. Ті почали падати. Соловейчик намагався притримати їх, але Міра притиснула його ліктем до стінки.
— Роздягайтеся. І швидко, — сказала вона тихо, але так впевнено, що корнет почав таки роздягатися. А Міра роздягла щойно вбитого бандита. Кинула Соловейчику, який вже стояв в одній білизні, бандитські лахи.
— Тепер одягайтеся.
— Навіщо? — спитав корнет, але обпікся поглядом Міри і почав кивати головою і поспіхом натягувати одяг убитого «вовчика». Міра обережно визирнула з вагона. Побачила, що уздовж потяга їхав вершник. Молодий хлопець зі скривавленою шаблею. Так сп’янів від крові, що навіть не грабував, а їхав уздовж ешелону та волав. Міра визирнула і махнула йому рукою. Хлопець помітив її, поставив коня дибки, зупинився біля дверей вагона. Міра підморгнула, провела язиком по губах. Поманила пальчиком, щоб «вовчик» ішов до неї. Хлопець не вагався, стрибнув у вагон прямо з коня.
— Яка краля! — він поспішав до Міри, шаблю кинув, розстебнув на ходу штани. Постріл. Куля продірявила лоб. Бандит упав. У тамбур перелякано визирнув Соловейчик, який почувався дуже ніяково у бандитському одязі.