Одного разу на Дикому Сході
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7445-4
- Жанр: Вестерны
Электронная книга - «Одного разу на Дикому Сході». Краткое содержание книги:
Роман «Одного разу на Дикому Сході» написаний, за визначенням самого автора, у жанрі українського вестерну. Події розгортаються в Україні під час Громадянської війни. За великими скарбами, які заховані у палаці барона фон Шпіла біля села Шпилівка, що під Охтиркою, починається справжнє полювання. Їх хочуть отримати і червоні, й білі. Здається, здобич уже поруч, але раптом виявляється, що палац барона охороняє чудовисько — величезний і могутній Голем, штучна людина, велетень, зроблений за допомогою ворожіння та кабали віденськими рабинами і проданий за великі гроші фон Шпілу. На честь господаря чудовисько називають Шпилем. Він шість метрів заввишки, йому не завдають шкоди кулі і снаряди, не кажучи вже про холодну зброю. Але є в нього слабке місце — він закохується…
— Корнете, поводьтеся, як офіцер! — тихо сказала вона й обережно визирнула з вікна.
Соловейчик замовк, з неприхованим жахом дивлячись на вбитого співрозмовника, який завалився на стіл і світив діркою у потилиці. Потяг тим часом їхав далі, весь у пострілах та криках. Ось хтось заверещав: «Вовчики! Вовчики!» Корнет, коли почув це, то почав скиглити:
— Господи! Ми пропали! Вовча дивізія! Ми пропали! За що, Господи, за що?
Соловейчик підхопився, намагався кудись бігти. Але в коридорі вагона була така метушня, що не проштовхатися, і корнет повернувся з побілілим обличчям. З його скривлених жахом губ падала слина.
— Міро! Ми пропали! Вони — звірі! Вони будуть нас катувати! Це — Вовча дивізія! Нас чекає страшна смерть! — шепотів він, блідий та в сльозах.
Міра знову подивилася у вікно.
— Можливо, — сказала спокійно.
— Міро, я не хочу потрапити до них у полон! Краще застрелитися! — закричав корнет.
— Сядьте, — наказала Міра. Тихенько, але так, що корнет сів і почав дивитися на неї з надією, наче розгублена дитина на дорослого. — І сидіть тихо.
Вона говорила зосереджено, бо вивчала ситуацію за вікном. Потяг все ще мчав, а з двох боків за ним летіла орда вершників з вовчими хвостами на шапках. Вони стріляли по вагонах і поступово наближалися. З потяга по нападниках ніхто не стріляв. У ешелоні їхали одні лише біженці, охорони не було. Хіба що кілька офіцерів, які зараз похапцем зривали форму і викидали її у вікна, а самі вбиралися в цивільне. Бо ж відомо, що Вовча дивізія була особливо жорстока до офіцерів та комісарів. Таке з ними робили, що страшно навіть говорити про це. Корнет чув ті розмови, і перелякано дивився, як вершники стрімко наближалися до вагонів.
— Вони близько! Вони зараз захоплять потяг!
— Корнете, не висовуйтеся! — наказала Міра. Нові постріли й осколки скла, які подряпали обличчя Соловейчика, підтвердили її правоту.
Корнет далі тремтів, утирав неслухняними руками кров з обличчя.
— Що робити, Міро, що робити? Ми пропали! — перелякано шепотів він.
— Сидіть тихо! — спокійно сказала дівчина.
— Але вони вб’ють нас! Страшно вб’ють! Вони катують офіцерів, а жінок ґвалтують! Вони нелюди! Треба щось робити!
— Єдине, що ви можете зараз зробити, це помовчати, — несподівано зло відповіла Міра, якій набрид вже корнетів плач.
Бандити між тим наздогнали потяг. Першим мчав на здоровезному коні по пояс голий велетень, що тримав у руках обушок, та не простий, а відразу з трьома шипастими гирями. Гилив тим обушком вікна вагонів. У розбиті вікна прямо з коней стрибали бандити. І відразу починали грабувати та вбивати. Постріли, зойки, крики.
— Міро, не можна так сидіти! Міро! — закричав корнет. У цей час потяг почав різко гальмувати, бо «вовчики» захопили паровоз. Корнет не втримався на ногах і впав, при цьому вдарився головою об полицю і знепритомнів.
— О, так краще, — сказала Міра, яка нахилилася і забрала у корнета револьвер з кобури. Сіла і спокійно дивилася у вікно. Потяг вже зупинився, уздовж нього носилися верхи бандити. У деяких з них були набиті тюки зі здобиччю. У кількох і жінки, перекинуті через сідла. Крики і постріли грабіжників наближалися. Міра на них не зважала. Чекала. Ось і в її вагон увірвалися бандити. Кидалися в купе, хапали, що могли. Один з «вовчиків» зазирнув до Міри.
— Віддавай гроші і прикраси! Нумо!
— У валізі, — кивнула Міра на велику валізу загиблого сусіда, яку виштовхала у прохід.
Бандит спробував відчинити валізу, та виявилося, що вона зачинена на замок. «Вовчик» не здивувався, вистрелив і таки відчинив валізу, почав копирсатися у речах. Знайшов мішечок з дорогоцінностями. Сховав собі за пазуху. Задоволено зареготав. Потім подивився на Міру.
— Нумо йди сюди!
— Впевнений, що хочеш цього? — спитала вона спокійно. Бандит здивовано вирячився на неї, бо звик до переляку і покори, а не питань з боку жінок, яких грабував.
— Що? — трохи ошелешено перепитав він.
— Питаю, чи ти дійсно хочеш, щоб я пішла до тебе, — Міра посміхнулася, чим роздратувала бандита, який звик, що лише він сміється, а інші в його присутності тільки плачуть і тремтять.
— Сюди, я сказав! Ти що, не зрозуміла, суко! — Він кинувся до Міри з кулаками, щоб провчити цю зарозумілу сучку, щоб показати, хто тут мав запитувати і сміятися. Він вже, мабуть, намріяв, як буде ґвалтувати її, коли пролунав постріл. І бандит завалився на підлогу з діркою посеред лоба.