Одного разу на Дикому Сході
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7445-4
- Жанр: Вестерны
Электронная книга - «Одного разу на Дикому Сході». Краткое содержание книги:
Роман «Одного разу на Дикому Сході» написаний, за визначенням самого автора, у жанрі українського вестерну. Події розгортаються в Україні під час Громадянської війни. За великими скарбами, які заховані у палаці барона фон Шпіла біля села Шпилівка, що під Охтиркою, починається справжнє полювання. Їх хочуть отримати і червоні, й білі. Здається, здобич уже поруч, але раптом виявляється, що палац барона охороняє чудовисько — величезний і могутній Голем, штучна людина, велетень, зроблений за допомогою ворожіння та кабали віденськими рабинами і проданий за великі гроші фон Шпілу. На честь господаря чудовисько називають Шпилем. Він шість метрів заввишки, йому не завдають шкоди кулі і снаряди, не кажучи вже про холодну зброю. Але є в нього слабке місце — він закохується…
— Як не беруть?
— А так! Ти по них з кулемета січеш, а вони сунуть вперед. Кулі через тіло пролітають, і все. Хіба що кулями навпіл перерубаєш, тоді труп упаде. І багнетом його не зупиниш, бо не помічає він твій багнет! Ти його на багнет, а він далі на тебе лізе. Тільки якщо голову відтяти або ноги, так можна було зупинити цих негідників. І ніяк інакше! І нехай би один чи десять, а їх же тисячі, сотні тисяч. У них на дорозі полк був, так змели полк і не помітили! Але ми їх зупинили. Іван Карпович придумав як! Якби не ми, німці б Петроград тоді взяли!
— Ти, Андрію, цим дуже не хвалися. Бо ж чим раніше царська влада війну б програла, тим швидше б революція почалася. А ти, виходить, царя захищав! — докірливо сказав комісар.
— Та, Боря, я ж тоді не знав ані про революцію, ані про комунізм. Просто воював, думав, що за Вітчизну.
— Я розумію, — кивнув Ліберман. — А отой газ, яким німці мерців в атаку піднімали, його не залишилося?
— Ні, Іван Карпович все знищив. І газ, і вчених, які його розробляли, і обладнання все.
— Як знищив? — скривився Ліберман. — Для чого?
— Сказав, що диявольська вигадка і проти Бога злочин, бо мертвим спокій треба давати. Ну, щоб ніхто більше не скористався тим газом, він все і знищив. Його генерали лаяли, до тюрми обіцяли посадити, бо самі ж хотіли проти німців скористатися. Але Іван Карпович не злякався. Так нам і казав, що його лаятимуть, але знищив, бо не можна людям деякі речі в руки давати. Слабка людина і на погане швидка. Так він казав.
— Дурень твій Іван Карпович. Справжній реакційний дурень! — строго сказав Ліберман. — Уявляєш, як би нам нині той газ у нагоді став? Та якщо б ми могли мертвих підняти і в наступ кинути, так одразу б всіх ворогів революції знищили!
— Недобре це якось, мерців з могил піднімати, — засумнівався Єрофеєв.
— Недобре справу революції не захистити. А все, що революції на користь, то добре і дозволено! Ми вже про це з тобою говорили, Андрію!
— Так, говорили, — кивнув комполку.
— А де тепер той Іван Карпович? Треба ним зайнятися.
— Як зайнятися? — здивувався Єрофеєв.
— А так, що арештувати, допитати. Він — хитрий лис, може, таки залишив або зразок газу, або рецепт його виготовлення. Дам телеграму до Москви, нехай розшукують. — Ліберман зробив запис у нотатнику. — А ти продовжуй про Чета того.
— Та що продовжувати. Шибайголова він був страшний! Добре ми воювали, могли і до унтер-офіцера дослужитися, якби не поведінка Четова. Бо завжди встрявав він, куди не треба. Потім мене поранили, я під Петербургом лікувався. А там революція, два роки його не бачив.
— І як знову зустрілися? — спитав Ліберман.
— Та випадково. Я з позицій повертався, без охорони, а тут банда дезертирів наскочила. Вбили б гади! — Єрофеєв аж головою закрутив.
Згадав, як мчав полем, а за ним летів десяток вершників. Єрофеєв стріляв по них з револьвера, кількох збив, але набої закінчилися. Гнав далі, коли під ним убили коня. Комполку вчасно зістрибнув, покотився землею, підвівся, вихопив шаблю і чекав вершників, які стрімко наближалися. Здається, що йому вже було не врятуватися. І він сам це добре розумів, дратувався, що ось так задурно загине від рук якихось босяків, коли стільки ще треба зробити для перемоги революції! Спересердя сік шаблею повітря. Загинути не боявся, але хотів загинути за революцію, а неабияк. Тьху! Прийняти смерть від якихось дезертирів, яким тільки і треба, що чоботи з трупа зняти!
— Нумо наближайтеся! Ось я! — кричав Єрофеєв і різав шаблею повітря. Вершники стишили хід і брали його у кільце. Ні, не будуть вони з ним битися на шаблях, просто пристрелять з безпечної відстані, заберуть зброю, чоботи, перевірять кишені. Вони задоволено посміхалися, бачили, що нікуди він від них не дінеться. Зненацька пролунали постріли, такі влучні, що всі дезертири, один за одним, попадали з коней, наче перестиглі яблука на вітрі. Останній докотився по землі майже до ніг Єрофеєва. Комполку здивовано озирнувся. Побачив на сусідньому горбочку вершника з гвинтівкою. Вершник з’їхав униз.
— Привіт, Андрюхо! — сказав несподіваний рятувальник. Єрофеєв придивився і впізнав Чета.
— Чете, ти! Друже, як ти тут опинився?
— Та повз проїздив. Бачу — вбивають. Придивився — тебе. Дай, думаю, втручуся, хороша ж людина!