Одного разу на Дикому Сході
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7445-4
- Жанр: Вестерны
Электронная книга - «Одного разу на Дикому Сході». Краткое содержание книги:
Роман «Одного разу на Дикому Сході» написаний, за визначенням самого автора, у жанрі українського вестерну. Події розгортаються в Україні під час Громадянської війни. За великими скарбами, які заховані у палаці барона фон Шпіла біля села Шпилівка, що під Охтиркою, починається справжнє полювання. Їх хочуть отримати і червоні, й білі. Здається, здобич уже поруч, але раптом виявляється, що палац барона охороняє чудовисько — величезний і могутній Голем, штучна людина, велетень, зроблений за допомогою ворожіння та кабали віденськими рабинами і проданий за великі гроші фон Шпілу. На честь господаря чудовисько називають Шпилем. Він шість метрів заввишки, йому не завдають шкоди кулі і снаряди, не кажучи вже про холодну зброю. Але є в нього слабке місце — він закохується…
— Братуха! — Єрофеєв побіг до Чета, той зістрибнув з коня, обіймалися, цілувалися. — Ну ти вчасно! Думав, що все, гаплик мені! Спікся Андрюха Єрофеєв! І ганебно ж як! Від якихось дезертирів загинути! А тут ти! Ну що, брате, ходімо разом революцію робити! — сказав Єрофеєв і поплескав товариша по плечу.
— Куди? — здивувався Чет.
— Революцію! Воювати за всесвітнє братство! Комунізм! — аж закричав Єрофеєв. — Ходімо! Нам такі бійці ой як потрібні!
— Та ні, в мене хутір, — закрутив головою Чет.
— Який хутір, Чете? Звідки в тебе хутір? — здивувався комполку.
— Та так, пригріла жіночка одна.
— Тьху, жіночка! Тут такі справи робляться, а ти — жіночка! Тут світова революція! Ми історію робимо! Точніше, закінчуємо! Бо як установимо комунізм, то не буде більше історії, а тільки щастя! Суцільне, для всіх щастя! А ти — хутір, хутір! Поїхали зі мною! Революції такі бійці, як ти, конче потрібні! З такими бійцями ми хоч кого переможемо! І ти задніх не пастимеш! Це раніше ти мужик був, ніхто! А тепер ти командиром можеш стати. Я он — комполку! І ти станеш! Бо ж боєць добрий, досвід маєш! — Єрофеєв ще раз обійняв Чета. — Ходімо!
— Та ні.
— Як ні? Чете, ти ж наша людина! Сирота, з селян! Ти ж у перших лавах боротьби мусиш бути! За справедливість і всесвітнє щастя робочих та селян воювати! Революція ж! Рівність, братерство! Дивовижна штука! Поїхали!
— Андрію, та мені і вдома добре. Не хочу.
— Ти, мабуть, не розумієш! Це ж комунізм! Це ж як рай, тільки для трудящих! Це ж для нас! Невже до раю не хочеш?
— Ні. Хіба мені до раю можна? — здивувався Чет. — Я людей вбивав.
— Так то у попівський рай не можна, якщо убивав! А в наш, в комуністичний рай, якщо ти воював за радянську владу, за перемогу революції, за молоду республіку, то навіть краще, що вбивав ворогів! Обов’язково в комуністичний рай потрапиш, де з хлібом сіллю зустрічатиме тебе сама Роза Люксембург, славетна революціонерка!
Поки Єрофеєв агітував, Чет збирав у вбитих дезертирів гвинтівки і Торби зі здобиччю. І коней збирав, в’язав уряд. Єрофеєв із сумом на нього подивився.
— Може, таки передумаєш, Чете? Правильна ж справа! Для людей! Для народу! Для тебе і для мене! Хіба можна осторонь бути, коли революція? Це ж раз у житті трапляється! Якщо пощастить! Ходімо з нами, Чете, ходімо!
— Ні. Бувай, Андрюхо. Радий був тебе побачите, але не моя справа оця революція.
Чет застрибнув на коня та поїхав геть.
— Так і не пішов до нас служити! Не зрозумів він революцію, не відчув, — зітхнув Єрофеєв. — Хоча ж кому, як не йому, її відчувати! Сироті селянській! Може, правду кажуть, що то кров у нього панська, заважає революцію серцем відчути.
— Ти ж кажеш, що селянин? — не зрозумів Ліберман.
— Ну воно як, його мати, з селянської родини, покриткою була. Тобто завагітніла без шлюбу. Як ото живіт виріс, її батьки з хати вигнали. Ледь не під тином народжувала, по чужих хатах жила, потім захворіла та померла. Дитину чужі люди підібрали, виростили. Але казали, що батько його — офіцер, дівчину спокусив, а потім покинув. То, може, ота кров панська і не дає Чету відчути революцію? Хоча інший, навпаки, білих би не любив, бо через офіцерика якогось його мати загинула! Мститися б мусив, а він на хуторі засів. Нецікаве йому ані майбутнє світле, ані всесвітня справедливість!
— А як у полку опинився? — спитав Ліберман.
— Та як. Мобілізацію коли проводили, то всіх загрібали, хто міг рушницю тримати. Ну і його. Я сам особисто поїхав, щоб він дурниць не наробив, — пояснив Єрофеєв. Він добре пам’ятав, як все було.
Хату в полі оточили кілька десятків солдатів, які поховалися, хто за деревами, хто за сараєм, і чекали. Єрофеєв під’їхав до воріт, коня там залишив, зайшов у двір. З хати Чет вийшов, при зброї. Єрофеєву соромно було в очі товаришу дивитися, але що комполку міг зробити, коли наказ про загальну мобілізацію?
— Привіт, Чете.
— Привіт, Андрію. Чи в гості приїхав? — спитав Чет і посміхнувся. — І не сам, дивлюся.
— Не в гості, Чете, у справах. Мобілізація в нас. Забираємо тебе до армії.
— Ох, Андрію, наслужився я в армії.
— То царська була армія, а це наша, робітничо-селянська, Червона. Зовсім інша справа.
— Справа інша, а забривають, як і раніше.
— Бо свідомість низька у селян. Для них же комунізм будують, а вони ото поховалися по хатах і знати нічого не хочуть. Доводиться силою заганяти.
— Мене теж силою будеш, Андрію?
— Всіх, Чете, всіх. Дивися, в тебе ж он жінка є, хутір. Або іди служити, або станеш ворогом революції, а з такими розмова коротка, — сказав Єрофеєв.