Іловайськ. Розповіді про справжніх людей
- Автор: Положий Евгений Викторович
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фолио
- ISBN: 978-966-03-7358-7
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Іловайськ. Розповіді про справжніх людей». Краткое содержание книги:
«Іловайськ» – книга про мужність неймовірний героїзм і людяність українських солдат і офіцерів, бійців добровольчих батальйонів, батальйонів теробороны, всіх тих, хто опинився в кінці серпня 2014 року в «Іловайському котлі», що став найбільшою поразкою української армії в ході війни на сході. Це чесна книга про війну, яка, як відомо, нікого ще не зробила краще, натомість, серед крові, вогню та заліза люди залишаються людьми.
Автор почув історії близька сотні учасників Іловайської трагедії, книга побудована на реальних подіях. Тим не менше, просимо вважати всі збіги імен, прізвищ та позивних випадковими.
– Дали шкарбани булки розвозити по сільпо – тримайте, хлопці, воюйте! Казав же їм: давайте нормальні машини! – лається Автобус, у нього через попіл і землю вичавний підшипник заклинило. Дуже нервує, відчуває свою відповідальність. – Військовий «камаз» витримує 15 хвилин після дірки в колесі, компресор повітря докачує, борти броньовані, стрілецькою зброєю не дістанеш, а чимось важким ще влучити потрібно. А що ми? У мене в кузові, окрім нас двох, ще дванадцять чоловік і повний боєкомплект! Зловимо хоч із пістолета кулю в ящик – і все, розлетимося, як хлопавки!
Дорога така, що на задушевні розмови не налаштовує, потрібно вперед дивитися і по сторонах поглядати – куди їхати, де ворог. Але говорять.
– А знаєш, я до війни практично комуністом був, – Автобус веде вантажівку впевнено, відчувається рука майстра. – За Росію страшенно переживав, та й брат у мене там живе, у Владику. Я Путина ідеальним керівником вважав, а тепер я його, як би це… ненавиджу, напевно. Ти на Майдані, Академік, стояв?
– І на Майдані, і на Груші.
– А я на Майдан зі сторони дивився. Не вірив я в ці розмови про здачу України. Але коли Крим віджали, стало зрозуміло, куди воно хилиться. Місця собі не знаходив…
– А тепер?
– А тепер знайшов – ось моє місце, за цим бубликом.
Стали на перехресті – не дуже зрозуміло, куди далі рухатися: і туди правильно, і сюди начебто правильно. Стали дзвонити Ашоту – немає зв’язку. Години дві вже пройшло, як виїхали. Якщо не більше, час так дивно плине: то конякою скаче, то тягнеться, як жуйка. Нарешті, незрозуміло якою дорогою, але Автобус вивіз нас до Кутейникового, пам’ятник йому поставити. Зупинив свій «шишарик», зістрибнув на землю і сказав, що далі першим не поїде:
– У командирів карти є, хай вони і ведуть колону.
З усіх машин до головної підтягнулися сержанти і офіцери – вирішувати, що робити далі, куди їхати.
Академік же висунув у вікно свою біляву голову і якимсь дивним голосом сказав:
– Хлопці, ми Серьогу Кабана в лікарні забули.
У майора Буряка, здається, у цей момент навіть вуса дибки встали.
– Як забули?! – хоча сам чудово розуміє, як саме – просто в метушні у всіх із голів повилітало, що товариш наш у лікарні залишився. Тяжкопоранений, до того ж, товариш.
– Проклацали ми Серьогу, мужики…
– Твою мать!
– Ей, а де беха наша поділася? Ніхто не бачив?
– Та вона начебто праворуч за посадкою завернула біля розбитої колони, а ми ліворуч пішли. Рація, б…, не відповідає, шипить тільки!
– Ну як так можна воювати?!
Ну, якось воюємо. Тільки дійсно незрозуміло, з ким саме: вони нас бачать, над головами безпілотники дзижчать, не замовкаючи, а ми перед собою лише випалені поля бачимо і чорний пил. І людські останки. Коли вітер дме в наш бік, попіл залітає у відкриті вікна автомобілів, осідає на обличчі, руках, одязі. Відводимо очі від страшних картин: з чорних огарків стирчать білі, як цукор, людські кістки; об’їжджаємо згорілі машини, бетеери, бехи, все розвернуте, розбите, обпечене. Метал, який повинен захищати, став крематорієм.
Колону тепер веде майор Буряк. Він мав рацію щодо своєї карти і власних здібностей – то туди заїхали, то туди – вже пізній вечір, а ми все крутимося на одному місці.
Нарешті наважилися в село заїхати, Осикове, у мешканців дорогу запитати. Зустріли діда:
– Тут ваші хлопці є, українські, – каже. – В погребах ховаються. – І дорогу, як на Тельманове правильно проїхати, показав. Сподіваємося, що правильно. Але треба ж, як завернув: «Ваші хлопці, українські», – ніби сам він із Кабо-Верде.
Зібрали ми по погребах чоловік двадцять збройників. Тіні, а не люди: 51-ша бригада, 93-ша. Автобус до Академіка в кабіну хлопчину підсадив років двадцяти, хотів розпитати, що та як, але той лише та сказав, що його Льохою звати, і їх шестеро зі штурмової роти зі ста вісімдесяти живими залишилося. Їхав хлопчина і великими сірими очима дивився вперед. На вибухи не реагував, на стрілянину не реагував, лише на тишу (можливо, і була правда в словах старого прикордонника Карацупи, хто його знає) – тремтів весь, беззахисний, як немовля. Бог знає, що йому довелося пережити.
І тут раптом із путівця ліворуч виїжджає наша беха, що загубилася, – жива-здорова, навіть український прапор на вітрі майорить. Виявилось, коли вони помилково завернули не в той бік, то хотіли зрізати кут через поле, але тільки розвернулися через посадку – стоять на перехресті два російських бетеери. Москалик висунувся з люка і запитує:
– Ей, зьома! А чо ти з українським прапором мотаєшся?