Іловайськ. Розповіді про справжніх людей
- Автор: Положий Евгений Викторович
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фолио
- ISBN: 978-966-03-7358-7
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Іловайськ. Розповіді про справжніх людей». Краткое содержание книги:
«Іловайськ» – книга про мужність неймовірний героїзм і людяність українських солдат і офіцерів, бійців добровольчих батальйонів, батальйонів теробороны, всіх тих, хто опинився в кінці серпня 2014 року в «Іловайському котлі», що став найбільшою поразкою української армії в ході війни на сході. Це чесна книга про війну, яка, як відомо, нікого ще не зробила краще, натомість, серед крові, вогню та заліза люди залишаються людьми.
Автор почув історії близька сотні учасників Іловайської трагедії, книга побудована на реальних подіях. Тим не менше, просимо вважати всі збіги імен, прізвищ та позивних випадковими.
– У нас немає наказу відступати! – звучить патріотично, але на душі скребуть чорні коти. Дуже хочеться вірити, що нас не кинули тут напризволяще.
– А який у нас є наказ?
– Наказ охороняти державний кордон.
Але де він, цей кордон? Його немає в тому строгому розумінні, до якого ми звикли по фільмах або, можливо, хтось по службі в Радянській армії: смугасті стовпи з назвами держав, демаркаційна лінія, колючий дріт; ні, це звичайна пересічена місцевість без жодних маркувань. Тому на карті ми можемо лише приблизно провести олівцем умовну межу – ось, бачите, це кордон між Україною і Росією. По суті, ознаки і символи державного кордону тут – це пропускні пункти з державними прапорами. І користь від цих ПП хіба що в тому, щоб отримати в паспорті штамп і міграційну карту, якщо перетинаєш кордон офіційно. Загалом, у мирний час – тут рай для контрабандистів і прикордонників, катайся туди-сюди скільки завгодно, до того ж завжди можна домовитися, всі свої – і погранці, і контрабандисти, а «контрабасу» у всі часи на всіх вистачало.
Обидва прикордонні загони – і місцевий, стаціонарний, і наш, пересувний – базуються в Амвросіївці, майже в центрі міста. Містечко невелике, районний центр, населення – тисяч двадцять, багато хто працює в Росії, що й не дивно – до кордону рукою подати, гарному танку – півгодини ходу. «Іронія долі, – говорить Академік, – півроку тому я буквально за п’ятисот метрів від цієї застави, на сусідній вулиці, відкривав філію нашої аграрної академії. А тепер сиджу тут із автоматом у руках». Ми, як і раніше, ходимо в наряди і «секрети», але на ПП «Успенка» нікого вже немає. Та й самого пропускного пункту, чесно кажучи, вже три доби, як немає.
Спершу росіяни туди для остраху закинули мін тридцять-сорок, ніби натякаючи, щоб ми забиралися геть – спалили пару будок осторонь, і все, заспокоїлися. Стріляли метрів із чотирьохсот-п’ятисот, били одразу з-за російського пропускного пункту, навіть не ховаючись, бо знали, що у відповідь вогню не буде. Коли міни падають, то звук зазвичай такий: вуух-вуух, а тут стріляли під кутом мало не 90 градусів: ти чуєш постріл – пух! – і тут же – шшшшшшшш – коли міна вже падає.
До того, як почалися масовані обстріли, декілька днів підряд місцевий люд виходив до Росії. Черги на пропускному пункті стояли в декілька кілометрів, товпилися, квапилися, в останній день людей взагалі вивозили «уралами», немов перед землетрусом.
Інколи ми намагалися з тими, хто їде, розмовляти про любов до Батьківщини і священний борг кожного чоловіка. Академік молодикові говорить так ввічливо, ставлячи штамп у паспорт:
– У тебе ж удома війна. Ти ж чоловік, куди ти виїжджаєш? Ми от зі всієї України сюди приїхали…
– Тобі треба, ти і воюй! – відповідає той і плює собі під ноги. Добре, що не в морду Академіку.
Така от розмовапро нерозділену любов та священний борг.
Ми їх усіх пропускали, росіяни їх приймали без проблем, а потім різко, в один день – ні фур, ні машин, ні людей. Щось знали. Всі щось знали. Лише ми нічого не знали.
Що таке наш пропускний пункт? Великий прямокутний ангар, звичайна залізна коробка з бетонною підлогою. Коли ввечері почався обстріл, ми відійшли далі, в окопи, які викопали напередодні вночі. Земля там, як глина: тверда, ламається, кришиться, все, що завгодно, тільки не копається – це в нас у чорноземах окопуватися легко, а там, що камінь лопаткою довбеш. Мінометні обстріли ми розділяємо на дві категорії: «дискотека» – це 82-міліметровими шмаляють, так, пустощі, і «рамштайн» – це вже 120 міліметрів, серйозна зброя. Мінометники у росіян стріляють, як снайпери – кладуть міни з другого пострілу прямо в башту бетееру, а в окоп, де ми сиділи, так прямо в рядок клали, як під ниточку. Врятувало те, що ми вирили собі, як кроти, в стінках окопу діагональні нори, там і перечекали. Що кожен собі сам в цій норі думав у цю ніч – ніхто не ділився враженнями, та й не хотілося, якщо чесно.
Наступного ранку, як тільки стихло, проїхалися поглянути на «Успенку» – ангар весь у дірках, можна замість решета використовувати. Стояв пропускний пункт – і немає пропускного пункту, немає державного прапора, немає кордону – заходь, дорогий брате.
Удень, вочевидь, для різноманіття, відразу після обіду, почали обстрілювати з «васильків». Після четвертого залпу ми вирахували, що на перезарядку їм потрібно секунд тридцять, ніяк не менше, – якраз час, щоб пробігти триста метрів до покинутої ферми: там вагова, а під нею – бетонна яма. Там ми і сховалися. Як з’ясувалося, в нашому загоні всі чудово бігають, не те, що на тренувальних кросах. Настрій був відмінний, бойовий: сиділи, жартували, трохи випивали, а без ста грамів обстріл новачку важко пережити. А ми всі – новачки, всі сорок вісім чоловік – ніхто бойового досвіду не має. Ні Американець – це такий позивний у нього, любить у все американське вдягатися (ось потрапив би до сепаратистів у полон, його б по «Лайфньюс» показали Кореспондент: «Який ваш позивний?» Американець: «Американець». Кореспондент: «Як бачите, це не просто чутки про американських найманців!»); ні старшина, позивний Старшина, зрозуміло чому; ні Автобус, наш кращий водій; ні Академік, кандидат наук, тому й Академік; ніхто інший, хоча різні люди є тут – і за віком, і за досвідом, і за спеціальностями, але ніхто з нас до цього в живих людей не стріляв і по нам теж до цього дня навіть з пістолета Макарова не стріляли. Але це все з галузі психології більше, а так є у нас хлопці дуже непогано підготовлені. У того ж Академіка брат двоюрідний – гранатометник ручних протитанкових гранатометів, профільний фахівець, цілий рік на строковій службі по двічі на тиждень на денні й нічні стрільби в Перевальському, що в Криму, ходив. Але так цікаво все у нас влаштовано: тут, у загоні, він призначений командиром відділення, зате гранатометником у нього – ветеринар, який до цього числився фельдшером. От і зрозумій наше командування, його глибоку стратегічну задумку!