Іловайськ. Розповіді про справжніх людей
- Автор: Положий Евгений Викторович
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фолио
- ISBN: 978-966-03-7358-7
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Іловайськ. Розповіді про справжніх людей». Краткое содержание книги:
«Іловайськ» – книга про мужність неймовірний героїзм і людяність українських солдат і офіцерів, бійців добровольчих батальйонів, батальйонів теробороны, всіх тих, хто опинився в кінці серпня 2014 року в «Іловайському котлі», що став найбільшою поразкою української армії в ході війни на сході. Це чесна книга про війну, яка, як відомо, нікого ще не зробила краще, натомість, серед крові, вогню та заліза люди залишаються людьми.
Автор почув історії близька сотні учасників Іловайської трагедії, книга побудована на реальних подіях. Тим не менше, просимо вважати всі збіги імен, прізвищ та позивних випадковими.
– Так і ляжемо тут усі ні за хрін собачий! Який сенс, якщо ми в кільці?
Що цікаво, жодної паніки не спостерігалося, і при всій різноманітності варіантів, парадоксальності аргументів і запальності суперечок жодна людина не запропонувала слідувати наказу командира застави підполковника Волинського. Така дивна в нас армія, іншої такої в світі точно немає – зібралася, як ртуть, за лічені тижні зі звичайних цивільних людей-добровольців, дурних наказів не слухає, воює, як уміє, добре або погано – це вже інше питання, але воює ж. І годує-одягає-взуває її теж не Міністерство оборони, а звичайні добрі люди, яких тепер називають волонтерами.
Зрештою домовилися залишити все зайве і прориватися на одній бесі, двох «уазах» і чотирьох «шишариках» зі всім боєкомплектом. Хай що буде, але не в полон же здаватися?
– Сидоренко, Ліхута і Соколов на зв’язок вийшли? – мова про тих трьох бійців, які загубилися на периметрі.
– Ні, товаришу майоре.
– Ну тоді тут питання таке: загине сорок п’ять чоловік або троє? Чекатимемо?
– А які ще є у нас варіанти?
– Немає у нас варіантів, – в очі один одному ніхто не дивиться, але добре, є чим зайнятися. – Треба їхати!
– Тоді по машинах: Академіку, сідай до Автобуса в кабіну, очолите колону. Загальний напрямок – Маріуполь.
– Товаришу майоре, що значить: «загальний напрямок»? У нас же навіть карти немає! Куди їхати?
– Ось карта, погляньте. На ній все одно нічого не розібрати, – розкрив командир на планшетці непримітний листок паперу, покреслений суцільними і пунктирними лініями. – Дороги так намальовані, що швидше до Москви по ній заїдеш, ніж до Маріуполя. Поїхали, Автобус вивезе, у нього досвід великий.
Автобус дійсно мужик бувалий; дядьку за п’ятдесят, не п’є, не палить, спортом займається, міцний не по роках. Все життя бублик крутив, служив ще в Радянській армії в автобаті на Кушці – найпівденніша точка СРСР, хто не знає – в учебці, де готували водіїв для Афгану, був інструктором. І якщо наряд везе Автобус, то в загоні всі знають: буде порядок – машина не зламається, в дорозі не загубимося, в ямі не застрягнемо. Порівняно з ним інші водії – аматори, хоч Автобус їх, звичайно, трохи підтягнув. Ось і відрядив його майор Буряк-редиска в голову колони разом із кандидатом економічних наук Академіком із розрахунку на сплав практики і теорії, майстерності і науки – дорогу вгадувати. І треба сказати, не помилився. Хоча, якщо чесно, тоді ми думали, все, кінець нам: два кільця, два кінці, а посередині – цвях. У труну. І найгірше: ані подзвонити, ані есемес відправити додому – третю добу мобільні телефони не працюють, зв’язок глушать щільно.
Академікові навіть у кабіні «шишарика» тісно. Він зростом за метр дев’яносто, високий жилавий хлопець, руки-ноги довжелезні, долоні – з лопату, йому б у волейбол грати або плаванням займатися. На Грушевського, кажуть, узимку був одним із кращих метальників коктейлю Молотова. Дуже важко уявити його за написанням дисертації, проте ж – кандидат, діючий викладач вишу, хоча студенти його навряд чи люблять – дуже правильний і хабарів, напевно, не бере. Про що говорити, якщо він навіть на заставу подшиву для комірця узяв: мовляв, у статуті написано. Дисциплінований до нудоти, але такий же і витривалий, чортяка, може три доби в «секреті» сидіти і, головне, не бухає. Що за людина?! Хоча, якщо чесно, на таких, як Академік і Автобус, та Серьога Кабан, та ще десятка півтора-два бійців, вся служба й тримається, не в образу іншим сказано. Не тому що вони сміливіші або чимось кращі, просто більш підготовленими виявилися до позаштатних ситуацій і стійкіші до рутини.
– Ну що, – запитує Автобус в Академіка, коли той в кабіну втиснувся, – тобі карту командир дав?
– Лише подивитися, але і дивитися там немає на що.
Рушили: чотири «газ-66», два «уази», одна беха. Напрямок начебто зрозумілий – на Іловайськ – Кутейникове, але по якій дорозі конкретно їхати – велике питання.
– Мені Ашот розповідав усе достатньо детально, – говорить Автобус. – Я з ним ще вчора цю тему перетер. Я зрозумів, звичайно, але не все запам’ятав.
– Розберемося.
Тільки виїхали з Амвросіївки, як почали мінометами крити. Не те щоб дуже близько, але і не дуже далеко. Поїхали на Кутейникове, і по всій трасі, близько 30 км, де блокпости наші стояли і колони йшли – все випалено, то тут, то там трупи бійців лежать: то голова, то рука, то гора кишок. Швидше за все, розбили їх напередодні, розвалили всіх, хто йшов перед нами, але запаху пороху ми чомусь не відчували. Там поля, і дороги практично не видно, після обстрілу все випалено, двадцять сантиметрів попелу, а вони все кладуть свої міни – то там вибухи, то там, пристріляли всі дороги, ось і довбають. А ми п’ять хвилин їдемо – п’ять хвилин поливаємо водою бензонасоси.