Іловайськ. Розповіді про справжніх людей
- Автор: Положий Евгений Викторович
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фолио
- ISBN: 978-966-03-7358-7
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Іловайськ. Розповіді про справжніх людей». Краткое содержание книги:
«Іловайськ» – книга про мужність неймовірний героїзм і людяність українських солдат і офіцерів, бійців добровольчих батальйонів, батальйонів теробороны, всіх тих, хто опинився в кінці серпня 2014 року в «Іловайському котлі», що став найбільшою поразкою української армії в ході війни на сході. Це чесна книга про війну, яка, як відомо, нікого ще не зробила краще, натомість, серед крові, вогню та заліза люди залишаються людьми.
Автор почув історії близька сотні учасників Іловайської трагедії, книга побудована на реальних подіях. Тим не менше, просимо вважати всі збіги імен, прізвищ та позивних випадковими.
Ти дві доби стовбичиш у наряді, повертаєшся на заставу о восьмій ранку, ноги відвалюються, хочеш спати, а твій змінник вже добряче вмазав. І куди йому в «секрет»? Умиваєшся, снідаєш – і знову в поле. Так і служили. Ти йому: «Не бухай!», а він через двадцять хвилин знову п’яний. Ну що його, додому відправити, у в’язницю посадити? Реакція командира – ні хріна нікого не чіпати. «Досить бухати!» – накаже командир і сам піде пити пиво.
А якщо дівки потрібні були, то постачали, з цим теж не виникало проблем, і якби ми наркотики замовили, то й це привезли б, не сумніваюся. Деякі з місцевих допомагали щиро, наприклад, Ашот-фермер на заставу і картоплю підвозив, і овочі, і фрукти, але такий він один був, хто не боявся. А так якщо хто і допомагав, то намагався робити це приховано. Їде жінка на велосипеді, кине патрулю пакет із салом так, щоб ніхто не побачив – напевно, краще про ставлення місцевих до українських військових і не скажеш. Але все одно даремно старалися – всі продукти зі сторони викидалися, проносу і так вистачало, а медикаментів мало. Тут на Донбасі якість води така, що мимоволі оціниш ту воду, яку тобі вдома у водогін подають. Плюс умови життя і якість сухпайків: проколюєш ножем консерви сардини, а вона фонтанує піною, тому що на вулиці +40 за Цельсієм. Але сардини – це ще більш-менш їстівне. Взяти, наприклад, нашу тушонку, яка на дев’яносто відсотків складається з води, і лише на денці баночки шматочок м’яса сиротливо плаває. Сардину, до речі, з сухпайка прибрали потім, дорого, бачте, їм обходиться. А банка води зі шматком жили і написом «Консерви з яловичини» – недорого?
Дивне все-таки у нас командування – ми тиждень передаємо інформацію про пересування російських військ, про незаконний перетин державного кордону численними колонами техніки, про можливе оточення – нуль реакції. Вранці 25-го повернулися наші наряди від кордону, кажуть, усе – збройників немає, Нацгвардії немає, залишилася, по ходу, тільки застава. Командир нашого пересувного загону майор Буряк, відставний мент, дав команду завантажити боєкомплект і вишукувати всю техніку вбік Кутейникового й Іловайська (туди наші колони відходили) – і виставити дозори по периметру Амвросіївки. Так, про всяк випадок. Ну і все, розслабон: до обіду відвідали Серьогу Кабана в лікарні, а потім хтось бухати почав, хтось поспати вклався, Академік затіяв прання. Автобус, як завжди, біля машин порпався. Близько 16.00 з боку Іловайська так загуло, ніби десять громів одночасно вдарило. Ну, думаємо, ось це наші воюють там! І тут команда:
– По машинах!
Зірвалися всі різко, як ніколи. Академік так узагалі в трусах вибіг – не встигла форма просохнути. Зробили перекличку – трьох не вистачає. Де вони? Начебто на периметрі, але точно ніхто не знає. Буряк наказав знайти їх по рації – якщо на периметрі, значить, мусять вийти на зв’язок. І тут, як на прогулянці, підходить до нас командир застави підполковник Волинський, вже в цивільному одязі, але з автоматом на плечах – ми так здивовано на нього дивимося – і видає таку промову:
– Товариші прикордонники! Ми повністю оточені. Для збереження життя особового складу наказую зброю закопати, військові квитки спалити і виходити невеликими групами, бажано разом із біженцями. Йти рекомендую до залізничного полотна, а там прориватися на південь, до Маріуполя. Таке ваше завдання! – сказав, сам сів в «уазик-патріот» і покотив у невідомому напрямку. А ми залишилися стояти на місці, як укопані, і лише ковтали пил з-під коліс. Офігівши, м’яко кажучи.
– Хлопці, нас просто здали тільки що, як тару! – це Автобус перший сказав.
А потім понеслася:
– Особисто я військовий квиток палити не буду!
– Я зброю не здам!
– Пішов він на хер зі своїм наказом! Він, сука, продав сепарам нас і змився в цивільному. А ми як підемо? У тебе паспорт є? А у мене от немає, лише військовий квиток. Навіть якщо є паспорт, зупинять тебе сепари: прописка не місцева! Де живеш? Що тут робиш? Покажи плече – ага, ось вони, синячки-то від автомату!
– Виходити треба, намагатися прорватися!
– Не можна йти, потрібно оборону на заставі тримати!