Багряний рейд

Тут був хорунжий Вихор, який лише три місяці тому втік із Монтелюпиху[17]. Потому досить скоро зібрав та підпорядкував собі залишки кількох розбитих у боях відділів у один і тепер вважався командиром одного з найпотужніших підрозділів у краї. Запросили й курінного Бондаря — він недавно повернувся з рейду по теренах, контрольованих поляками, і референтура пропаганди вже поширила листівки зі звітом про його успіхи. Відділи Армії Крайової саме тепер не отримали підтримки від червоних, бо повстанцям удалося відтягнути на себе основні сили. Тому сотня Бондаря вдарила по тилах, вичистила поляків одразу з кількох сіл південніше від Ковеля, що нині вони повністю контролювалися УПА, яка закріплювалася на рубежах, зводячи потужний, як виглядало, укріплений район. Без нього подібна нарада виглядала не так репрезентативно й взагалі могла втратити сенс.

Полковник Кобзар не змусив себе чекати надто довго. Зайшов до криївки, віддав честь першим, хоч статут цього не передбачав. Проте військовий референт був знаний не лише в «Турові», а й у інших округах своїм дбайливим ставленням до бойових командирів. Особливо тих, кому пощастило вирватися з котлів, створених військами НКВС та регулярною армією протягом нинішнього літа. Іноді поведінка Кобзаря сприймалася як різновид такої собі гри. Була підозра, що він дуже хотів заручитися підтримкою якомога більшого числа командирів, здобував собі таким чином популярність і страхувався від можливих дій щодо себе з боку Служби безпеки.

Більше повноважень, а відтак і більше влади СБ отримала від початку нинішньої зими. Але до літа перевірки стосувалися здебільшого стрільців, рідше — старшинської і підстаршинської ланки. Проте після розпорядження, скріпленого особисто Климом Савуром[18], референтура СБ почала вичищати навіть вищий командний склад УПА. Активна, небачена раніше діяльність з виявлення зрадників та перевертнів неабияк стривожила оунівське керівництво. Злетіти могла будь-яка голова, недоторканних для Служби безпеки не існувало. Навіть пішли рапорти-скарги, хоч скаржники й розуміли причину: спершу — березневий провал рейдової операції, а потім той-таки літній розгром, у якому треба когось звинуватити. Адже в подібних випадках ніхто не візьме на себе відповідальність за допущену поразку.

Гомін уже знав історію підполковника військової референтури Солоного. З початком перевірок і чисток його заарештували, звинуватили у зраді, застосували третій ступінь залякування і недогледіли. Той, кого не зламали свого часу, ще до війни, в Бригідках, а потім у німецькому таборі, перерізав собі вени невідь-де роздобутим цвяхом. Військова референтура і головний провід протестували, в СБ відгавкувалися — був би чесним, так би не повівся, домігся б реабілітації, повернув би добре ім’я. Після того, щоправда, активність пошуків зради помітно знизилася. Розумом визнаючи — перегини, які чинить Служба безпеки, все ж можна виправдати, серцем поручик Гомін цього не приймав.