Багряний рейд

— Марно?

— Зовсім.

Фомін повернувся за стіл, роздушив у попільниці другий недопалок.

— Хочете сказати: ніхто не налагодив із вами зв’язок?

— Припускаю — спроби були. У жовтні сорок першого в Королівці показово повісили чоловіка, якого зловили на узліссі шуцмани. Судячи з усього, пробирався в село, і припускаю: це міг бути мій зв’язковий. Другий випадок був уже в Макарові, під Новий рік. Поліцаї зупинили підозрілу жінку на в’їзді в місто, та відкрила вогонь і почала тікати. Її застрелили, при ній знайшли батареї для рації. Потім гестапо почало шукати і знайшло радиста, теж була стрілянина, чоловік підірвав себе гранатою. Там, де я працювала, все це відомо.

— То й що? Чому ви впевнені, що всі ці чоловіки й жінки шукали зв’язку з вами?

— Я ні в чому не впевнена, громадянине капітан. Чекала зв’язкового. Могла робити будь-які припущення. Від зими сорок другого вже поставила на своїй підпільній роботі хрест. В околицях діяли партизани, час від часу німці воювали з диверсійними групами. Але мене все це жодним чином не стосувалося. Уявіть, якось почала збирати різні відомості, котрі, на мою думку, могли б зацікавити військове командування. Безсистемно, фіксувала все підряд. Потім спалила записи в грубці. Отака з мене підпільниця.

Фомін зняв окуляри, хукнув на скельця, протер носовичком. Покрутивши в руці, знову начепив їх на носа.

— Хтось може підтвердити, що на ворога ви працювали за завданням відповідних радянських органів?

— Ні, — відрізала Майя. — Уже коли повернулися наші і я прийшла до уповноваженого НКВС та назвала йому прізвища тих, із ким мала справу, він послав кудись запити й отримав відповідь: усі, хто мене вербував, загинули. В різний час. За різних обставин. Підтвердити мої слова нема кому. — Вона вкотре зітхнула. — Про чоловіка не знаю нічого. Тітка померла. А товариш Даниленко, з яким мала справу…

Фомін ляснув долонею по столі.

— Стоп! Я в курсі, що Даниленко загинув у березні від бандитської кулі.

— Бандерівської.

— Хіба вони чимось відрізняються від бандитів? На щастя, націоналістичному бандпідпіллю не вдалося пустити тут, у нас, коріння. Традиції не ті. Мій колега, громадянко Зозуля, вам повірив, бо ви ж на волі. Отже, мав на те підстави. Бо, самі кажете, перевіряв вас. Я тут людина нова, і в мене нема жодної причини вірити вам.

— Але й жодного доказу того, що мені не можна вірити.

— Правда, — кивнув Фомін. — Мій принцип: сумніваєшся — вирви з коренем причину сумнівів.

— Маєте на увазі — вбий того, кому не віриш?

— Десь так. Такий закон воєнного часу. Не можна лишати ворога за спиною.

— То ви мене розстріляєте, аби позбутися головного болю?

Фомін переплів пальці обох рук, стиснув їх, потім поворушив, на короткий час захопившись цим видовищем. Потім розплів, поправив окуляри на переніссі.

— Наш працівник, котрий замінив товариша Даниленка, чомусь пропустив вас повз увагу. За свою недбалість поплатився, емісари націоналістичних банд діяли просто в нього під носом. Зараз над нехлюєм провадяться слідчі дії, не хочу повторювати його помилки. Тому перевірятиму всіх підозрілих. Товариш Даниленко щось про вас з’ясував. Радянські органи не помиляються, маю роздобути ті самі відомості. Поки що не раджу вам виїздити за межі району.