Багряний рейд
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-2010-2
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Багряний рейд». Краткое содержание книги:
Розкололося аж тепер.
Юрій розрубав кожну половинку ще навпіл, тепер уже пішло легше. Упоравшись, відкинув носаком кирзача готові дрова ближче до купи, торкнувся великим пальцем леза, потім без страху надавив усією долонею, скривився.
— Тупа.
— Так нагостри.
— Давай чим — запросто.
— Бруска в хазяйстві нема. — Майя розвела руками. — А дрова потрібні. Пічку топити, їсти варити. Та й холоди, кажуть, цього року прийдуть уже на початку жовтня.
— Я тобі ще організую. — Гордієнко підхопив нове поліно, підкинув на руці, розрубувати не спішив. — Вугілля теж роздобуду.
— Для мене не дадуть. Особливо тепер. Усе село знає, що мене тягали до Фоміна.
— Не тягали, — виправив Юрій. — Ти знаєш, як воно, коли справді тягають. Ще й краще за мене. Викликали повісткою.
— Могла не повернутися.
Прилаштувавши поліно, Гордієнко розрубав і його, цього разу — з другого удару, потім застромив сокиру в колоду.
— Я прокачав, Майко. Тебе вичесали гребенем.
— А простіше?
— Куди вже простіше.
Гордієнко присів на краєчок колоди, видобув кисет, папірці, спритно зробив самокрутку, крутнув коліщатко саморобної «катюші»[15], глянув на вогник, але підкурювати не спішив.
— У Фоміна — чергова рознарядка. Перевірити неблагонадійних, згідно з відомим тобі розпорядженням. Я попереджав.
— Ага, — кивнула Майя. — Сказав. Мені після того в погріб ховатися, пересиджувати оці всі перевірки?
Палець дільничного знову крутнув коліщатко. Цього разу вогник лизнув край цигарки. Затягнувшись, Юрій сплюнув налиплі до губ тютюнові крихти.
— Жінка, яка тебе впізнала. Ти говорила про неї. Вона написала донос.
— Здогадуюсь. Нічого дивного. — Майя знизала плечима. — Коли буваю в Макарові, часто бачу таких знайомих. Особливо на базарі. Відводять очі. Ця, бач, не стрималася.
— Запитай, чому аж тепер виявила такого ворога, як оце ти.
— Чому? — слухняно спитала Майя.
— Її загребли раніше. Прізвище пам’ятаєш?
— Улянич Тетяна, — відповіла, ніби рапортувала.
— Отак відразу впізнала?
— Знаєш, Юрку, я тренувала пам’ять. Не могла записувати, сам розумієш, ризиковано. Тому фіксувала прізвища всіх, кого оформляла на роботи до Німеччини. Думала — раптом усе ж таки комусь із наших та й знадобляться. А воно нікому зараз не треба.
— Зате пам’ять хороша, — гмикнув Гордієнко. — Добре. Так ось, цю Улянич минулої зими переселили в окрему квартиру. Там будинок на три родини, радянська влада видавала ордери постраждалим від німецької окупації. Все одно її хату розгатив німецький снаряд, жила в землянці. А тепер повернулися справжні господарі. Покинули все, встигли вибратися з Макарова ще влітку сорок першого.
— Пред’явили права на житло. Улянич проти. Зрозуміло, ситуація знайома. А я тут до чого?
— Не спіши, зараз все стане ясно. Господарі квартири — родина Буховерів, кравець Аркадій Наумович і його дружина, теж кравчиня Етель Перцевна. Зрозуміло, чому єврейська родина втекла подалі. Зрозуміло, чому Буховери повернулися аж за рік після звільнення. Треба ж переконатися остаточно, що влада не поміняється і німці назад не повернуться. Де вони сиділи весь цей час — мені все одно. Кажуть, люди заслужені, обшивали в евакуації командирів, офіцерів НКВС та їхніх дружин, артистів евакуйованих театрів, працювали для якоїсь кіностудії, то вже деталі. Важливо інше: Буховери мали повне право зайняти залишене колись житло. Улянич ніби пропонували інше, та вона вперлася. Ось тут найцікавіше: вона побилася з Етель Перцевною. Розбила об її голову гасову лампу, била першим, до чого дотягнулася рука. І волала на весь базар: «Жидам усе можна! Де вони були, коли мого сина забирали! Вони тікають, потім повертаються! Усі права — жидам, а не українцям! Навіть росіянам таких прав нема! Скільки можна терпіти цих пархатих!»
Юрій говорив спокійно, розмірено, так само, як щойно рубав дрова. Саме ця впевненість підказувала Майї: дільничний не перебільшує і не прибріхує.
— Тепер твоя Улянич замість ордера на нове житло отримає справу як ворожий агент.
— Німецький? — уточнила Майя.
— Не знаю. Ворожий, — знизав плечима Гордієнко.
15
Саморобна запальничка часів Другої світової війни, корпус якої виготовлявся з гільз переважно крупнокаліберних патронів. Популярна передусім серед солдатів, сержантів та молодших офіцерів Червоної армії.