Стара хвороба

Улучивши вільну хвилину, він підійшов до нашого столика, щоб привітатися.

— Цей бал коштував мені сил і нервів більше, ніж усі битви, в яких ми з вами брали участь, — звернувся він до батька. — Тепер, мов на зло, ще й автомобіль, яким мав приїхати джаз-банд з Мерсіна, зламався близько Кизкалесі… Щойно дізнався про ту халепу — подзвонили з жандармського управління — відразу відправив машину… Та поки що від них ні слуху ні вісті…

Коли міський голова це говорив, видно було, що йому важко стримати гнів і досаду. Можливо, він і хотів був дати волю язику, бо чого не скажеш спересердя, та не дозволив собі цього, адже поруч була я.

Дякувати Аллаху, що в спеціально відведеному для джаз-банду місці (щось таке ніби альтанка поряд з майданчиком для танців) грав невеликий ансамбль. Неподалік казковим чарівливим голосом без устанку читав газелі хафиз.[26]

Цього вечора неприємності так і сипалися, як той горох з мішка, на голову муніципалітету. Багато хто з запрошених гостей поприводив із собою ще по десятеро. Були й такі, хто з’явився взагалі без запрошення. І, зрозуміло ж, просто випровадити їх усіх за ворота було неможливо. Існувала й інша проблема. Хоча сад і пильнував кордон із жандармів, зі стін навколо звішувалася не одна пара ніг.

Тут же дебоширив підхмелений волоцюга, якому, бачте, забандюрилося будь-що пробратися через ворота. Його п’яні вигуки: „В демократичній державі немає закритих для народу дверей! Увійти всередину — право будь-кого!“ — підштовхували натовп узяти сад штурмом. Ніде було сісти, хоча лави до саду звозили на возах з усіх кав’ярень містечка. Коли, виконуючи отриману від голови муніципалітету настанову, церемоніймейстери з кокардами дуже ввічливо намагалися втлумачити це набіглому народові, у відповідь вони чули те саме, що вигукував волоцюга біля воріт. Але оскільки теорія конституційного права зараз навряд би допомогла, то їм залишалося лише мовчати і все це терпіти. І навіть наш столик, столик армійського командира, заледве змогли оборонити два офіцери поліції.

У центрі саду розташовувалося близько п’ятнадцяти столів, призначених для вищих офіцерів, представників вельможних родин та високопоставлених службовців. Саме вони репрезентували місцевий вищий світ. Ці столики відрізняло оздоблення: біла скатертина та мініатюрні букетики квітів у склянках з водою.

У другому ряду поряд з дрібнішими службовцями сиділи ті, чиє матеріальне або політичне становище не було таким надійним. Тут же розмістилися консерватори, які не хотіли виставляти напоказ під яскраве світло ламп чесних і добропорядних мусульманок, що зовсім недавно відкрили свої обличчя. Ще далі, в найтемніших куточках саду, чути було як ворохобиться натовп чоловіків і жінок, яким не пощастило опинитися серед обраних. Серед цього натовпу не визнаних гідними сидіти в перших рядах були діти, підлітки та слуги. І, скільки сягало око, аж до стін навколо саду все було запруджене людьми.