Божественна комедія

19 «Ні, Флегію, ні, Флегію гнівливий, — Сказав мій пан, – з тобою будем ми, Лиш поки цей здолаєм бруд вадливий». 22 Як хто розчарувань зазнавши тьми, Почне стогнати й голосить при цьому, Так зойки Флегій видихнув сами. 25 Вождь опинився в човнику легкому, Подавши знак мені іти за ним; Вагу в човні лиш я складав вагому. 28 Ми посідали, і шляхом мутним Побіг наш човен, глибший слід лишивши, Ніж поки був він із гребцем самим. 31 Ми рухались, по мертвій річці пливши, Як перед мною встав хтось у багні Й спитав: «Хто ти, що йдеш тут, не доживши?» 34 І я: «Іду, бо вільно йти мені, А ти хто? Ти збудив ніяк не жалі». І він: «Я з тих, що плачуть тут сумні». 37 І я: «Бодай ти у плачу й печалі, Проклятий образе, віками гнив! Тебе впізнав я, хоч ти весь у калі». 40 Тоді він борт обіруч ухопив, Та вчитель відіпхнув його, до діла Сказавши: «Геть іди, до інших псів!» 43 А там притис мене тісніш до тіла Й, цілуючи, сказав: «Блаженна та, О гнівний душе, що тебе родила! 46 Живим владала ним пиха пуста, Ніхто добром не згадує за нього, А тінь його тримають болота. 49 А скільки ще царів та панства того, Що тут залізуть свиньми у багно І не залишать спогаду малого!» 52 І я: «Учителю, прошу одно: Нехай човняр продовжить веслування, Поки гордій не піде геть на дно!» 55 І він мені: «Єдина мить чекання! Ще човен наш не стане на приплав, Як буде здійснено твоє бажання». 58 І я побачив, як того обпав Великий гурт, до люду не подібний, І Богу вдячні я слова послав. 61 Усі горлали: «Ось Філіппо Срібний!» А той, скажений флорентійця дух, Рвав бік собі і в люті був несхибний. 64 На тому зник з очей і гамір вщух. Та вчулося виття, по тьмі розлите, І знову я напружив зір і слух. 67 Мій добрий вчитель мовив: «Слізьми вмите Це місто, де страждає люд без меж; Воно, прокляте, має назву Діте!» 70 І я: «Учителю, мечетей, веж, Будинків пломеніють ясні стекла, Пойняте все загравами пожеж». 73 А він: «Огонь, де йде борня запекла, Дає свій одсвіт у найдальший схов, Це взнаєш, нижнього досягши Пекла». 76 Нарешті човен у рови зайшов, Які оточували землю туги; Був, як з заліза, мур навкруг будов. 79 Але ще довго човен креслив дуги, Аж поки не гукнув човняр: «Тепер Мерщій виходьте, це ваш берег другий!» 82 Було при брамі кількасот химер, Колись рясним дощем упалих з неба, Вони гукали: «Хто з вас ще не вмер, 85 А йде нахабно й сміло до Ереба!» Зробив їм знак мій вчитель видатний, Що потай побалакати їм треба, 88 І, хижу вдачу стримавши, вони Сказали: «Йди, цього ж лиши в пащеках Страхів, як він не боягуз дурний, 91 То хай вертається стежок далеких Собі шукати, ти ж лишайся тут, Ти, що водив його по небезпеках». 94 Читачу, уяви, яких отрут Я скуштував, страшну зачувши мову, І захотів побачить рідний кут! 97 І я: «О вождю, подавав чудову Мені ти допомогу раз із сім, Видимі ж біди виникали знову! 100 Не кидай же мене під містом цим! Коли мені йти глибше – річ не вільна, То краще вже додому повернім!» 103 Та вождь, що путь була з ним досі спільна: «Не бійсь, не відберуть в нас навмання Доріг, які дала нам влада чільна. 106 Тут жди мене, і хай охороня Тебе Надія; в цій імлі мертвотній Тебе ніколи не залишу я». 109 Пішов мій добрий батько, я ж, самотній, Запав у нерішучість претяжку Між «так» і «ні» в борні безповоротній. 112 Ловив його я мову нешвидку, Вони ж раптово, ніби ненароком, Всі поспішили за стіну міську 115 Й замкнули браму перед самим оком Учителя мого, і він один До мене повернув повільним кроком. 118 Потупившись, ішов понурий він, Весь час гадавши про відмову строгу: «Хто не пустив мене до скорбних стін?» 121 Сказав мені: «Я не досяг порогу, Та не турбуйсь, здолаю їх війська, Готові довгу витримать облогу. 124 Це не нова зухвалість їх така: Їх взнали верхні брами всемогучі, Що й досі залишились без замка. 127 Вгорі ти прочитав слова мертвучі, Але уже крізь місто те страшне Йде без супутніх колами по кручі 130 Той, хто нам брами всюди відімкне».